З огляду на сказане вище, цілком вмотивованою виглядає та велика зацікавленість, якою протиборство Московії з Польсько-Литовською державою, а далі й Річчю Посполитою постійно тішилося серед дослідників. Однак незважаючи на потужну історіографічну традицію, існує ще чимало нез`ясованих чи малоз`ясованих ділянок, що унеможливлює постання cсинтетичного дослідження, яке б опиралося на враXVвання всіх факторів (чи принаймні більшості з них), які провадили до перемоги Московії. У цьому сенсі за серйозну увагу заслуговують роль і місце в литовсько/польсько-московських відносинах регіону Поле - Дон - Волга - Яїк. Під таким кутом чинник цього регіону фактично ще не вписувався в історичний контекст. Нерівномірно з`ясовані й підставові проблеми. Прискіпливого аналізу дочекалася хіба колонізація Москвою Поля [2]. Стосунки Московії з козацькими спільнотами Дону, Волги, Яїка і Терека не приковували такої пильної уваги [3]. Натомість політика Польсько-Литовської держави відносно названого регіону є ледь не історіографічною цілиною. Серед праць, присвячених польсько/литовсько-московським стосункам чи зовнішній політиці Великого Князівства Литовського, Польщі, Речі Посполитої зауважену проблеми заторкує лише стаття Б. Барановського, і то побіжно

Навряд чи можна знайти постать в історії України другої половини XVII ст. більш контроверсійну і неоднозначну, ніж Іван Сірко. Саме до цієї особи в українській історіографії немов “липли ярлики”: “головний фокус свого часу” [1], “Дикий Сірко” [2], “Сірко, з його політичною безпринциповістю, нахилом до демагогії і навіть браком якоїсь логіки в поступуванні” [3], “національний герой” [4]. На нашу думку, жодна з цих дефініцій не може характеризувати людину прикордоння, козацького ватажка XVII ст. Насамперед, це була людина своєї доби, з характерними для того часу поглядами та переконаннями. Що говорити, коли І.Сірко любив повторювати – “Нужда закон міняє” [5]. Причина несталої поведінки приховується не лише в українському “розтятому світі” XVII ст., але і, здається, в дещо інакшій площині. Великий простір для колонізації (так звані “дикі поля”), надзвичайна мобільність населення за середньовіччя та у ранньомодерний час, сусіди-кочовики сприяли витворенню в українському середовищі своєрідного типу поведінки людини прикордоння. З одного боку, прикордонні козацькі вольності були основним пріоритетом політичної культури такого типу людей. З іншого, за умов калейдоскопічної зміни монархів, протекторів, побратимів, місць проживання та перебування, цей елемент не мав жодної програми збереження цих прав та вольностей, діяв швидше емоційно, ніж зважено.

Саме тому головним завданням Б. Хмельницького, починаючи з другої половини 1648 р., на нашу думку, було утвердження Українського гетьманату як васальнозалежної держави під протекторатом якогось із монархічних дворів Заходу (Трансільванія), Сходу (Росія), Півдня (Туреччина) чи Півночі (Швеція). Як заявляв у серпні 1649 р. з цього приводу сам Б. Хмельницький, "...я буду триматися того пана (монарха. — Т. Ч.), який мене ласкаво з Божої ласки держить в своїй опіці" [4]. Зважаючи на те, що політика на утвердження міжнародної легітимації через прийняття протекторату когось із іноземних монархів відбувалася майже одночасно у всіх вищезазначених геополітичних напрямах й зумовлювалася специфікою status quo Війська Запорозького (а воно як до, так і після 1648 р. перебувало у підданстві королів Речі Посполитої), ці зовнішньополітичні заходи поступово трансформуються в концепцію полівасалітетної підлеглості новоутвореного під час революційних подій державного організму.

У двох війнах з Польщею (1667-1672, 1673-1676) та однією з Московською державою і Лівобережною Гетьманщиною (1676-1681) турецький султан Мехмед IV здобув право поширення своєї протекції на Правобережну Україну. Слід відзначити, що одним з головних ідеологічних принципів зовнішньої політики мусульманських володарів від часу заснування імперії було положення - "те, що меч ісламу здобув від гяурів, вже ніколи не може бути добровільно віддане" [1]. Саме тому Висока Порта протягом останньої чверті XVII робила все можливе для того, щоб не віддати землі правобережної частини Війська Запорозького під владу польського чи московського монархів.

50-ті – 60-ті рр. XVIII ст. напевно і є для істориків Лівобережної України та Слобожанщини тим часом, який чи не найблискучіше підкреслив попередні суперечності й немов запропонував шляхи виходу із низки ситуацій, спричинених як внутрішніми суспільними протиріччями Гетьманщини та Слобожанщини, так і посиленим втручанням російського уряду в управління цих козацьких автономій. Тобто, скажімо, для дослідника гетьманського регіменту доба гетьманування К.Розумовського та перші роки існування другої Малоросійської колегії така собі благодатна царина щодо пояснення спроб пристосувати козацьку державність до модернізаційних потреб, спроб невдалих, проте цікавих внутрішньою сутністю. Урешті переддень скасування й скасування гетьманського правління – це істотне подразнення для роздумів про сутність козацької державності: “Разговор Великороссии с Малороссиею” Семена Дзівовича, сумно-славнозвісна записка “про непорядки в Малоросії” Григорія Теплова, “Краткое описание о малороссийском казацком народе…” Петра Симоновського, “Собрание историческое…” Григорія Лукомського… Цей реєстрик інтелектуальних виявів оборони чи засудження старовини Гетьманщини можна продовжити. Але всякий його приклад викликає жваве зацікавлення й привід для обговорень.

Ще одним сприятливим для Московії фактором виявився чимраз дужчий тиск українського козацтва на мусульманських сусідів. Провокуючи ускладнення міжнародних відносин у реґіоні, поступово перетворюючись на суб`єкт останніх [2], втручаючись від 70-х рр. XVI ст. у молдовські справи, козацтво часто підважувало плани польської дипломатії, збурювало, а то й доводило до кипіння польсько-турецькі та польсько-кримські стосунки. Цю карту з середини XVI ст. Москва розігрувала дуже активно, ставлячи на підтримку тих козацьких задумів, які шкодили інтересам Криму, Туреччини та Варшави. Крім, однак, суголосного московським інтересам комплексу соціальних практик українського козацтва в поясі Поле – Волго-Донський регіон та відносно татар, майже відразу окреслилися й напрями негативного впливу.

Аналіз причин дестабілізації воєнної обстановки в Україні після Зборівського миру протягом 1650 р. виклав у своїй доповіді на польському сеймі (грудень 1650 — січень 1651 рр.) київський воєвода А. Кисіль [1, С.361-372.]. Серед них він назвав:

Одним з актуальних аспектів означеної теми є проблема підпорядкування лівобережного корпусу під час походів у складі російської армії та межі компетенції козацького командира. Її вивчення дозволяє не тільки чіткіше уявити особливості становища лівобережних козаків в російському війську 1730-х рр., а й, беручи більш широко, розглянути ступінь інтеграції тогочасної Гетьманщини в російські структури, готовність козацьких достойників визнавати/не визнавати над собою владу російських урядовців та межі цієї влади.

Готуючи козацьке повстання, Б. Хмельницький під час таємних рад зі своїми однодумцями звертав увагу на зростання як соціальних, так і національно-релігійних утисків з боку панів, поляків і євреїв [2]. Щодо ролі останніх у причинах повстання, то, незважаючи на стійкий у радянській історіографії стереотип про „український антисемітизм", маємо чимало свідчень сучасників (причому не з українського середовища) про масові зловживання з боку євреїв-орендарів стосовно українців не лише в економічній сфері, але й у національно-релігійному житті. Так, у ряді творів літературно-публіцистичного характеру того часу підкреслюється засилля євреїв у господарському житті Речі Посполитої, їх „побратимство з поляками" у справі пригноблення українців [3]. Анонімний автор хроніки подій 1646-1655 рр. зауважував, що основною причиною „війни з козаками" було їх гноблення до таких меж, що навіть „дітей не можна було хрестити без згоди жидів-орендарів, яким жадібні пани віддали в оренду джерела прибутків шкідливі і надумані (козакам)" [4]. Подібне свідчення знаходимо і в рукописі казимирівського райці М. Голінського: „значною мірою жиди є причиною цієї війни і козацького повстання, бо по Україні, немало по всій Русі, вони поорендували у панів маєтки, броварні, ґуральні, млини, пасіки, мита й чинили підданим суворі данини й збільшували роботизни[...]" [5].

Протягом війни Миргородський полк брав участь як у далеких виправах, так і в ближніх походах різного роду – фортифікаційних, тривожних, для планової охорони кордонів. Залучення козаків Миргородського полку до далеких походів розпочалося вже у червні 1735 р., коли всі полки (крім Стародубського та Чернігівського) вирушили до фортеці Святого Іоанна на Українській лінії, де мали збиратися для виправи на Крим. До прибуття на лінію генерального осавула Ф.Лисенка обов’язки командира цього з’єднання виконував миргородський полковник Павло Апостол.