Вивчення питань соціальної історії та впливу історичних подій на економічний і духовний розвиток певного суспільного стану, закріплення за ним окремого світобачення, норм поведінки неможливе без виокремлення і розгляду біографічного матеріалу. Існує солідна кількість робіт, присвячених видатним постатям доби козаччини в Україні, але персоналії діячів останнього періоду козацтва вивчені набагато менше. Джерельний комплекс архіву Коша Нової Запорозької Січі дає можливість простежити становлення, принаймні, одного покоління військових і політичних діячів Нової Запорозької Січі, тих, хто виступав "керманичем" соціальних і політичних процесів, репрезентував у середині-кінці XVIII століття запорозьке козацтво як чинник загальноісторичного процесу.

Історія запорозького козацтва, як і вся козацька доба, є однією з центральних тем української історіографії. Тематичний індекс видань тільки останнього десятиріччя нараховує сотні позицій. В той же час на сьогодення очевидним є той факт, що ця історія потребує значних коректив й переосмислення. Важливу роль у формуванні подальших дослідницьких завдань відіграє розуміння того, як відбулося становлення відповідних історіографічних стереотипів, які вплинули на сучасне розуміння історії українського козацтва. Історіографічний образ Задунайської Січі в цьому відношенні може бути типовим прикладом. Цілком виправдано історією задунайських та чорноморських козаків завжди завершують праці про запорожців. Отже, історіографічний образ Задунайської Січі завжди відповідає тим оціночним орієнтирам, що стосуються всієї історії запорозького козацтва.

Барвінський Віктор Олександрович (28.11.1885 с. Базаліївка Вовчанського повіту Харківської губернії – бл.1940 р. Тайшетлаг) – один із найзначніших дослідників соціально-економічного устрою Лівобережної України XVIII cт., архівіст. Уже його випускна студентська робота “Крестьяне в Левобережной Малоросии в XVII – XVIII вв.” 1908 р. була відзначена золотою медаллю (див. відгук на неї проф. Д.І.Багалія [1]) і надрукована в “Записках” Харківського імператорського університету [5]. Однак, радше, ця праця скидається на апологетику попередника – Олександра Лазаревського, якому й присвячена.

Однією з найбільш відомих дослідниць історії України, її джерел та історіографії є випускниця Дніпропетровського державного університету, доктор історичних наук, професор, Заслужений діяч науки і техніки України Ганна Кирилівна Швидько. її творче і наукове зростання протягом десятиріч відбулось перед очима автора даного нарису. Вона пройшла великий шлях історика і громадського діяча від перших років навчання в ДДУ з середини 1960-х рр. до початку 1970-х рр. будучи блискучою і кмітливою студенткою, а пізніше аспіранткою, і до професора кафедри історії України, ставши її засновницею вже як доктор історичних наук. Маю підстави підкреслити її виняткову працьовитість, ретельність і вмілість самостійної роботи.

Інститут козацтва: тюркського й українського

Упродовж двох століть досліджуються історичний та філологічний аспекти терміна козак, але й досі немає точної етимології його, вчені вагаються стосовно визначення хронологічної та географічної меж первісного ареалу козацтва.
Етимологію терміна козак розробляли переважно зарубіжні сходознавці й теми українського козацтва вони торкалися тільки побіжно. Історичний аспект проблеми активно досліджували українські історики (В.Антонович, М.Грушевський Д.Яворницький), та, на жаль, вони не мали достатніх можливостей розглядати феномен українського козацтва у зв'язку з козацтвом тюркським. Скуті ідеологічними догмами історики більшовицького періоду мали право говорити про козаччину як соціальне явище пізньої доби - не раніше XV сторіччя, а поєднувати генезу українського козацтва з інститутом козацтва тюркського вони, певна річ, не наважувались.

Держава, створена Богданом Хмельницьким, охоплювала територію з населенням понад 3 млн. чоловік і площею близько 200 тис. кв. км. На заході її кордон більш-менш співпадав з порубіжжям старого Брацлавського воєводства, на півночі дотикався до р.Горині, далі вище Овруча тягнувся через Прип’ять і Дніпро на лівий берег, захоплюючи Любеч, Новгород-Сіверський і Стародуб; наприкінці 50-х рр. ХVІІ ст. Війську Запорозькому належала ще й частина Південної Білорусі. Адміністративний поділ дублював структуру війська: територіальні одиниці відповідали ієрархії бойових підрозділів, забезпечуючи максимально швидку мобілізацію військовозобов’язаного населення, тобто козацтва. Найнижчим військовим підрозділом козацької армії був курінь, відповідник давнього десятка, до якого входило від 10-20 до 30-40 вояків певного хутора, села чи частини містечка або міста. Очолював курінь виборний курінний отаман, а місцевою громадою, яка споряджала на війну даний козацький загін, у селах керував виборний війт. Курені об’єднувалися у вищу військову, а водночас і адміністративно-територіальну одиницю – сотню, якою командував призначений полковником сотник, що резидував разом із сотенною старшиною (осавулом, писарем і хорунжим) у сотенному містечку; цивільними справами сотні відав городовий отаман в співробітництві з органами міщанського самоврядування. Розміри сотні були неусталені, охоплюючи переважно до 200-300 вояків.