До уваги пропонується список генеральної старшини та бунчукових товаришів, складений влітку 1736 року у Генеральній військовій канцелярії. Цей список вже відомий науковцям, але його археографічна публікація робиться вперше. Сподіваюсь, він стане у нагоді науковцям, які досліджують старшинську верству Гетьманщини та бунчукове товариство зокрема. Список є частиною більшої справи (ЦДІАУК. – Ф.51. – Спр. 5355). Він розміщений на аркушах 35-38, написаний тогочасною російською канцелярською мовою з українізмами, розбірливо. Підпису канцеляриста, котрий уклав документ, немає. З метою більш раціонального використання місця прізвища бунчукових у публікації розташовані в дві колонки, хоча в оригіналі – в одну.

Досить суттєвими в контексті козацько-османських стосунків виглядають взаємини запорожців з Азовом — могутньою фортецею, що виконувала роль форпосту турецької політики відносно Москви, війська Донського, Північного Кавказу. Проте наявність у гирлі Дону цієї твердині помітно зачіпала й військово-політичні інтереси Запорожжя. Позаяк в означену добу взаємини запорозьких та донських козаків з обопільної потреби упостійнюються, набувають розмаїття проявів, значно впливають на перебіг історичних процесів у регіоні. Запорожці розглядають Дон як територію, куди можна відійти в кризові для свого існування моменти, здебільшого після невдач антипольських повстань на Україні, розраховують на військову допомогу донців у протистоянні з Польщею, турками, татарами, зрештою постійно прагнуть використати й використовують Дон в якості запасного комунікативного засобу для здійснення морських походів. Азовці ж своїми агресивними діями часто-густо перетинали вихід у море, чим ускладнювали реалізацію козацьких задумів та найголовніше безпосередньо загрожували існуванню донського козацтва, цього стратегічного союзника запорожців.

Написання даних листів припадає на період з 1611 по 1633 р. П`ять документів вийшли з козацького середовища (авторами трьох є гетьмани Богдан Конша та Тимофій Орендаренко, по одному написали полковник Матвій Ширяй та козак Криштоф Бокрицький), а шостий був адресований козацькому полковникові Путивльцю. Даних про згаданих осіб обмаль, а Ширяя ста Бо-рицького й взагалі не згадують дослідники, навіть Д. Яворницький.

Поряд з широко відомими публікаціями про Петра Калнишевського, які побачили світ наприкінці XIXстоліття і були своєрідною даниною пам'яті запорозькому козацтву національно-патріотично налаштованої інтелігенції, П.С.Єфименка, Д.І.Яворницького, Ф.Ніколайчика, В.О.Біднова, значно доповнили і «рельєфніше» окреслили постать кошового отамана науковії розробки сучасників, починаючи від Н.Д.Полонської-Василенко, Г.Г.Фруменкова, Л.З.Гісцової до молодих істориків сьогодення, гідне місце серед яких займають публікації В.В.Грибовського.

Незрозуміло також, чому зі всієї старшини покарали саме цих трьох чоловіків, а всі інші залишились вільними і могли відносно спокійно жити далі. Відповідей на ці питання немає не тільки в історичній літературі, але й у відомих на сьогоднішній день історичних джерелах. Тому будь-як згадки про ці події, спроби їх реконструювати, а також роздуми на цю тему нам здаються доречними.

Легковажна „Єлизавет” була гідною донькою Петра Великого, тож у своїй політиці щодо автономій козацької України, вдаючись до певного загальмовування інкорпораційних процесів в 40-х рр. XVIII ст., вона просто готувала ґрунт для нового інкорпораційного наступу, який її уряд розпочав у 50-х рр. XVIII ст. Наведемо кілька прикладів. Єлизаветинський уряд йшов на відновлення інституту гетьманства, але одночасно відмовлявся затвердити кодифікацію українських законів – „Права, за якими судиться малоросійський народ” – та вдавався до скасування у 1754 р. митного кордону між Гетьманщиною і великоросійськими губерніями. Вдало відзначаючи в такий спосіб, на думку С.М.Соловйова, 100-річчя з часу приєднання „Малоросії” до „Московії” [5, c.200]. Імператриця відкидала надто рішучі проекти київського генерал-губернатора Леонтьєва щодо реорганізації Війська Запорізького низового за зразком донської козаччини у 40-х рр. XVIII ст. з тим, аби року 1753 власним розпорядженням спробувати скасувати процедуру виборності січової старшини та санкціонувати урядову колонізацію Запорізьких „Вольностей”.

В усьому розмаїтті державно-правових аспектів існування української автономії XVII – XVIII ст. нас наразі цікавить адміністративна територія та адміністрація українського козацького полку як структурного елементу форми держави. Тобто, форма державно-територіального устрою “Війська Запорозького” є об’єктом нашої студії. Предметом же – полк і сотня з їхніми структурними компонентами: населеними пунктами і урядовцями-адміністраторами. Безпосередньо у цій статті розглянемо Миргородський полк в адміністративно-територіальному та урядовому аспектах як один з найстаріших і найважливіших компонентів козацько-гетьманської автономії.

Мігруючи до причорноморських степів, ногайці опинялися у специфічній ситуації, що певним чином різнилася від умов урало-волзького межиріччя, — території, де вони сформувалися як етнос і де склалася їхня потестарна організація, представлена Ногайською Ордою. Звісно, південне Поволжя становило одну з локальних фронтірних модифікацій. Хоча ногайці були там цілком самостійним учасником геополітичної гри, сфера маніпуляцій яких охоплювала Західний Сибір, Центральну Азію і Північний Кавказ. У Північному Причорномор’ї у той час набирав сили інший центр політоґенезу і осередок тяжіння пізньокипчацьких номадів — Кримське ханство. Це державне утворення, на відміну від Ногайської Орди, з самого початку оголосило себе наступником Золотої Орди і виступило проти легітимності влади ногайординських біїв. Потрапивши на його територію, ногайські колективи різної величини мусили вливатися до його потестарної системи, займаючи в ній підпорядковане становище.

У творчій спадщині видатного дослідника історії козацтва Дмитра Івановича Яворницького окреме місце посідають розвідки про персоналії доби козаччини, матеріал яких склав свого роду протограф для певних розділів пізніших його фундаментальних праць. Серед розмаїття представлених у них постатей козацьких ватажків протягом усього творчого шляху дослідником особлива увага приділялася кошовим отаманам Іванові Сірку і Петру Калнишевському. Перший зображався як виразне уособлення духу козацького часів розквіту могутності Запорозької Січі, другий — як втілення її яскравої та суперечливої завершальної стадії, — людина, котра взяла на себе хрест мученицького страждання в соловецькому ув’язненні.

Значний комплекс джерел до історії Гетьманщини в ці¬ло¬му та міст, зокрема, складають документи, породжені, функціонуванням місцевих адміністративних установ: магістратів і ратуш, полкових і сотенних канцелярій, а також Генеральної Військової Канцелярії та Генерального Військового Суду. Діловодчі акти місцевих органів управління, як зазначають автори підручника з джерелознавства, "є первинними джерелами, в яких міститься велика кількість фактів і деталей, які не знаходять відображення в матеріалах центральних установ, дозволяють проникнути в "кухню" державного апарату і краще побачити саму дійсність" [1, С.203]. В даній розвідці розглядаються документи лише тих органів влади, котрі виникли в ході і після Національно-визвольної війни українського народу середини XVII ст.