Упродовж XVI-XVIII ст. Північне Причорномор’я виступало місцем зосередження Великого Кордону — наочно невиразної межі між землеробським і кочівницьким світами, що періодично зміщувалася зі смуги лісостепу в межі степу і тяжіла в напрямку до самого чорноморського узбережжя. Ця його наочна невиразність, протяжність на сотні кілометрів завширшки і, в політичному розумінні, аморфність, відсутність чіткого документального визначення є тими характеристиками, що не дозволяють співставити означуваний нами кордон із будь-якими іншими кордонами доби пізнього Середньовіччя та ранньомодерного часу.

У вітчизняній історіографії дослідження феномену українського степового порубіжжя ХV-ХVІІІ ст. звичайно обмежується розглядом запорозького козацтва та його оборонної функції, спрямованої проти тюркомовного довкілля. При цьому козацтво розглядається як унікальне явище конкретного національного значення, не будучи поставленим у співвідношення з іншими типологічно подібними об’єктами, у тому числі і тюркського походження. То ж Великий Кордон, що пролягав українським степовим порубіжжям, традиційно уявляється у вигляді лінії фронту, охопленої нескінченним полум’ям війни між представниками відмінних цивілізацій. В образах такого уявлення степового кордону незмінне місце посідають козацькі сторожові вежі, пікети та роз’їзди, а по інший бік — татарські чамбули, що вдераються в Україну в пошуках ясирю і здобичі. Історики доби Романтизму доклали чимало зусиль для ідеалізації козацтва, що протиставлялося тюркомовному світу. Зокрема М. Маркевич розмірковував так: «Козаки — люди не хотевшие покоряться татарам .., оставались вольными и не признавали чуждой власти над христианами. Это были легионы римлян, обрабатывавшие поля во время мира и по первому кличу военному становящиеся в строй». Прикметно, що цей погляд став усталеним в українській історичній літературі, він й до теперішнього часу визначає не лише масові історичні уявлення, але й загальну інтенцію науково-історичних досліджень.

Проте розгляд конкретно-історичних контекстів степового порубіжжя виявляє неабияку плинність матеріалу. Адже Запорозькі Вольності до початку XVIII ст. усім загалом своїх територій складали аморфну порубіжну смугу, не маючи визначеної лінії кордону з південними кочовими сусідами і, відповідно, системи її забезпечення у вигляді регулярної прикордонної служби. Демаркацію кордону на степу вперше було здійснено тільки у 1705 р. До того часу, як слушно зауважив П. Куліш, «не лише польським урядовцям, але й російським думним дякам не було … відомо, де закінчується земля однієї держави, і де починається — іншої». Образ же запорожця (лицаря-хлібороба), колоритно змальований Маркевичем, — це передусім романтизована характеристика городового козака, оскільки землеробство до середини XVIII ст. на Запорожжі не набуло помітного поширення. Успадковане від середньовічних хронік поняття «татари» доволі неточно означує гетероґенні етноси кримських татар і ногайців; при цьому докладно не відомо ані про етноґенез перших, ані про час і характер міграцій до причорноморських степів других. У межах традиційного підходу неможливо збагнути логіку розмаїтих взаємин між суспільствами, що жили по обидва боки Кордону. Важко зрозуміти випадки, коли в самий розпал війни прикордонні спільноти не переривали жваві торговельні та господарські контакти, і коли вихідці з одного уявно ворогуючого табору так швидко могли соціалізуватися в іншому.

У цій стихії історичного становлення відсутні явища, притаманні більш пізньому часові або іншим історичним контекстам, як от чітко розмежований і зафіксований міждержавними договорами кордон, унормовані міжнародним правом відносини між порубіжним населенням, митниці й карантини, бюрократична регламентація переходу приватних осіб через кордон, а також регулярна військова служба, фронт із системами наступу і оборони та інші складові військової справи модерної доби.

Відтак запорозьке козацтво і його тюркомовне довкілля зазвичай сприймалися не такими, якими вони були в своєму внутрішньому специфікумі, а в контексті значення, яке вони мали для інших спільнот, зокрема для віддалених від степового порубіжжя Городової України, Гетьманщини, що потерпали від кримськотатарських набігів, а також занепокоєних розгортанням експансії Османської імперії Речі Посполитої, Росії, країн Західної Європи. Ще наприкінці ХІХ ст. малознаний дослідник Л. Львов писав: «Если летописцы казацкие (слід розуміти гетьманські, — В. Г.) и другие источники в огромном большинстве своих известий выводят запорожцев в качестве борцов против Крыма, Турции и Польши, то лишь благодаря тому, что именно эта их деятельность чувствительнее всего отзывалась на жизни их соседей». При цьому запорожці вважалися за окрему громаду, що випрацювала специфічні форми взаємодії з «татарським» довкіллям: «Близкое их соседство и часто совпадающие интересы издавна заставляли их сближаться и вырабатывать известные формы сношений».

В останні десятиліття напрям дослідження, що інтуїтивно вирисовувався у Куліша і Львова, у вітчизняній науці набуває рівня спеціалізованої наукової розробки. У працях Я. Р. Дашкевича в поняття Великого Кордону вкладається розуміння не просто вододілу поміж великими політичними просторами, а межі «між культурами Заходу і не-Заходу», репрезентованої на ґрунті української історії XIV-XVIII ст. [13, 28]. Термінологічній дистинкції піддано співвідношення центру і периферії, представленої як дихотомія: гінтерланд — порубіжжя. Гінтерланд є серцевиною, найбільш виразним зосередженням певної культури, — «територією, відблиски якої сягали прикордонної смуги». Прикордонна смуга характеризується периферійним типом культури, що є «відблиском» гінтерланду. При цьому визначено, що «для середньовічної України прикордонна територія — це степи Право- і Лівобережжя; гінтерланд — західноукраїнські землі, до деякої міри Литва і Польща як репрезентанти Заходу». Відповідно, по той бік кордону гінтерланд становить Крим і Причорномор’я, а далі — «Мала Азія як носії культур і цивілізацій Сходу» [13, 30]. Останнє визначення не є абсолютним, адже в середині XVII — у XVIII ст. український гінтерланд слід локалізувати Городовою Україною або Гетьманщиною, що мала своєю периферією Запорожжя. З іншого боку, вважається допустимим визначати тюркомовний гінтерланд в Криму і Малій Азії, але при цьому Північне Причорномор’я має виступити периферійним порубіжжям, в якому мешкали кочові ногайці. До того ж ногайці мали свій, втрачений гінтерланд — степове лівобережжя Волги.

Будь-який кордон має функцію бар’єру і межі поширення певного політичного і етнокультурного простору. Але такий бар’єр цілком не виключає контактів між прикордонними суспільствами. Д.І. Олєйніков вважає доречним розмежувати напрацьовані на матеріалі американської історії поняття border i frontier. У першому випадку позначається лінія, що відділяє одну країну від іншої, в другому — смуга, яка з’єднує країни. Кордон-фронтір таким чином є провідником контакту між порубіжним населенням і сам означує зону етнічного контакту. Д. М. Замятін уподібнює такий кордон «амальгамі», що максимально «зтягує» різноманітні і віддалені одне від одного простори. Цей дослідник виокремлює два типи геополітичних кордонів — «європейський, західний і азійський або центральноазійський». Азійський тип становить «велика бар’єрна територія, смуга між різними державами або напівдержавними утвореннями, політичний режим яких хоча й може бути оформленим де-юре відповідними політичними угодами, але де-факто складається зі сплетіння різнорідних, залишкових місцевих і регіональних владних структур. Буферність її поза сумнівом, але її специфіка полягає саме в своєрідній геополітичній невпорядкованості, зовнішній хаотичності; це спресоване, але достатньо аморфне, з точки зору європейського спостерігача, геополітичне черезсмужжя».

Звісно, є всі підстави розрізняти типові європейські кордони (з їх чіткою демаркацією, правовою регламентацією життя порубіжжя й розгалуженою інфраструктурою підтримання військової безпеки) від кордонів неєвропейських, в яких були відсутні всі названі вище характеристики. Відомий російський африканіст Ю.М. Кобіщанов, котрий обґрунтував теорію «великої феодальної формації», вважає структуру азійського кордону типовою для всіх, у його розумінні, феодальних спільнот, констатуючи «різницю між центральними областями феодальних держав, що складають їхнє стійке ядро, та периферійними областями, доволі слабко поєднаними з центром». Організація політичної влади і представництво державних функцій в них різні: «Нерідко збір данини з периферійних областей і підтримання в них центральної влади здійснюються через полюддя, що в центральній, основній частині держави вже втратило своє значення. Так було в державі Шамбала (теперішній Танзанії).., у деяких царствах Центрального Судану.., на півдні Єгипетського Судану.., в царській Росії (ясачні відносини на північних окраїнах)». Кожний зі згаданих Ю.М. Кобіщановим випадків важко уявити у типово феодальних державах Західної Європи доби пізнього Середньовіччя. Проте цьому дослідникові, на наш погляд, вдалося означити типологію організації влади в різних варіантах Великого Кордону, користуючись матеріалом афроазійських суспільств. Це, на загал, сприяє виокремленню його головної специфічної ознаки — бути межею між суспільствами, відмінними (в строгому етнографічному розумінні) за господарсько-культурними типами, землеробським і кочівницьким; при цьому порубіжжя виявляє здатність не лише напрацьовувати форми симбіозних господарських і культурних укладів, але й синтезувати їх. Тому Д. М. Замятін мав усі підстави говорити про «цілий клас прикордонних просторів, або просторів-кордонів. Класичні приклади цього роду — американський фронтір, Україна як країна-кордон.., цивілізаційні лімітрофи, країни-геополітичні буфери й т. і.

Згідно з висновками Д. Замятіна, азійський кордон — це «пульсуюча територія, крізь яку періодично проходять маршрути набігів прикордонних племен, котрі ведуть до короткочасного розширення самого кордону і до моментального її внутрішнього переструктурування». Швидке переструктурування порубіжжя на лад осілої землеробської або кочової культури (в залежності від сили експансії кожної) прослідковано Замятіним на матеріалі туркменсько-перського кордону ХІХ ст. У своєму традиційному стані «туркмено-перський кордон становив слабко оформлену смугу, на якій локальна і фрагментарна експансія туркменських племен з метою здобуття рабів урівноважувалася великими збройними силами перського уряду, здатними натомість гарантувати лише існуючий статус-кво і періодичну виплату деякими прикордонними туркменськими племенами податків. Серії взаємних грабунків і набігів фіксували умовні кордони цієї смуги, що перебували в стані коливання». Також: «Азійський кордон — геополітичне утворення, система, структура якої в більшості визначається природними географічними межами і перешкодами. Тип європейського, жорстко структурованого і в певному ступені абстрагованого від конкретної території, кордону потребує вже деякого дистанціювання і в той же час прямого врахування фізико-географічних реалій, які просто прилаштовуються до вже усталеного в головних рисах геополітичного балансу. Азійський кордон живе природніми географічними межами; умовний європейський кордон їх ураховує, або, за їхньої відсутності, вимушений швидко і чітко фіксувати цей факт».

Виокремлена Д. Замятіним структура азійського кордону в багатьох аспектах має свої відповідники на українському степовому порубіжжі. Однак специфіка українського фронтіру не вичерпується названими характеристиками. Якщо азійський кордон становить кочівницьку периферію землеробських суспільств Сходу, є їхньою межею з кочівницькою ойкуменою і не уособлює гострих цивілізаційних антагонізмів, то український Великий Кордон, крім сусідства носіїв землеробського та кочівницького господарсько-культурних типів, має відбиток конфліктного зіткнення європейської християнської та близькосхідної ісламської цивілізацій. Останній елемент уподібнює його Військовому Кордону на Балканах. Але в балканському варіанті відсутня суперечність між землеробською та кочівницькою культурами. На наш погляд, структуроутворюючий елемент українського фронтіру полягав у наявності специфічних прикордонних суспільств — запорозького козацтва, відкритого до проникнення культурно-господарських впливів з іншого боку Великого Кордону (але етнічно й політично пов’язаного з українським гінтерландом), а також кочових ногайців, суспільно-економічна організація яких різнилася від тих класичних номадів, що мешкали всередині єразійського степу.

Будучи геополітичною реалією, Великий Кордон відображав складну сукупність експансіоністських зусиль, що виявлялися по обидва його боки. Лінія зосередження Кордону фіксувала ефект їхньої рівнодії, перебуваючи з ХІІІ по XVIII ст. в стані трьох великих «припливів та відпливів», між якими відбувалися численні «сезонні коливання» [13, 32-33]. Коливання Великого Кордону позначалося на стані причорноморських номадів, спричиняючи збільшення або зменшення пасовищних площ, а водночас визначаючи кількісне зростання кочового населення або його депопуляцію.

Протягом XVI — XVII ст. коливання Великого Кордону було наслідком взаємодії Польсько-Литовської держави (Польщі), Росії та васального Туреччині Кримського ханства. Росія і Польща перебували в стані боротьби за гегемонію на сході Європи, змагаючись також за вихід до Чорного моря. Кримське ханство, спираючись на військово-політичну могутність Туреччини, дотримувалося стратегії вирівнювання сил Росії та Польщі, спрямовуючи підвладних кочовиків на Польщу, у випадку послаблення Росії, і на Росію, за умов послаблення Польщі [12, 235-242]. Тим самим, Крим протидіяв спробам цих держав оволодіти причорноморським узбережжям і засобом землеробської колонізації інтегрувати причорноморський регіон до своєї державної території. У XVIII ст. відбувається останній «відплив» Великого Кордону з півночі на південь, унаслідок просування Росії до Чорного моря, послаблення Польщі та Кримського ханства.

Упродовж XVI-XVII ст. для Кримського ханства кочовики складали ефективний буфер, що стримував військову експансію Росії та Польщі, перешкоджаючи просуванню землеробської колонізації грабунком порубіжної смуги північних сусідів. У наслідок складного комплексу відносин тюркського кочового й слов’янського землеробського населення в Північному Причорномор’ї виникла зона етнічного контакту, в якій жодній з суміжних держав не вдалося встановити стабільний політико-адміністративний контроль, а відтак і певним кордоном чітко розмежувати свої володіння. Кримське ханство і Османська імперія заохочували міграції кочовиків до Північного Причорномор’я, завдяки чому створювався захисний буфер, що слугував задля стримування військової експансії і землеробської колонізації з боку слов’янських народів. Мірою зосередження в причорноморських степах, ногайці складали ударну силу, що використовувалася кримським ханом проти східноєвропейських держав, щоби не допустити переважання кожної в окремості і перешкодити їхньому просуванню до Північного Причорномор’я. З іншого боку, участь ногайців у татарських набігах забезпечила регулярне надходження рабів-ясирів до кримських і турецьких центрів работоргівлі. Полювання за ясирями у XVI-XVII ст. перетворилося на специфічну господарську галузь татарського Криму [35, 25-28], в якій ногайці, кримські татари, грецькі, вірменські, єврейські купці, турецькі яничари були взаємопов’язаними елементами однієї економічної системи, що забезпечувала здобуття, редистрибуцію і збут рабів-ясирів.

Причорноморські степи мали менше пасовищних площ (хоча й вищої якості), порівняно зі степовими просторами Нижньої Волги і північно-західного Казахстану. Однак участь у татарських набігах і работоргівлі забезпечила ногайців тим надлишковим продуктом, що обумовив перебування великої кількості кочовиків на обмеженій території, не вдаючись до розширення пасовищних площ і зберігаючи при цьому екстенсивний характер скотарства. Північну межу кочування ногайців станови лінія просування землеробської колонізації, в авангарді якої йшло запорозьке козацтво.

Запорозькі Вольності (територія запорозького козацтва) до початку XVIII ст. не відокремлювалися певним кордоном від володінь Кримського ханства. Звичайно запорожці тримали зимівники поблизу степових річок, балок та заливних луків, тоді як у степу пасли худобу татари Перекопської орди, а пізніше ногайці. Степове правобережжя Дніпра до р. Базавлук і Південного Бугу de facto належало запорожцям, хоча жодного юридичного визначення кордону (принаймні на основі усної конвенції чи «за давністю володіння») не існувало. Маємо лише одне повідомлення, що р. Базавлук розмежувала козацькі й «татарські» займища: у 1681 р. запорожці перевезли через неї російських послів В. Тяпкина та М. Зотова з лівого «татарського» берега «на свою сторону» [31, 646]. Лівий берег Дніпра меншою мірою контролювався запорожцями; річки Оріль та Самара часто були місцем зборів військ кримських ханів перед походом в Росію [23, 334]. Наприкінці XVI ст. Е. Лясота зауважив, що на степовому лівобережжі Дніпра «починається Татарія, яка в минулому сягала й на правий берег аж до Тясмина. Але відколи козаки почали захищатися, татари залишила правий берег» [19, 102]. У жовтні 1680 р. зазначено перебування поблизу річки Оріль не лише «воровских казаков», але й кримських татар, ногайців та калмиків [31, 572].

Наскільки конкретними були уявлення запорожців щодо південних меж своїх Вольностей можемо судити із заяви кошового Костя Гордієнка під час розмежування російсько-турецького кордону на початку XVIII ст., котрий посилався на дарований козакам привілей від польських королів на володіння землею «до самого моря и от берега пока конь копытом достанет» [27, 310]. Для польських королів орієнтиром визначення своїх «одвічних» кордонів з Кримом залишалася межі південних та південно-східних володінь Великого князівства Литовського, прокладена за князя Семена Олельковича (1455-1471). Лінія цього кордону тягнулася від р. Мурафи, йшла вниз по Дністру до його гирла, далі — морем до Дніпровського лиману, вгору Дніпром до Самари, потім вздовж цієї річки проходила до Сіверського Дінця й до Тихої Сосни [16, 59].

Проникнення окремих ногайських улусів до Північного Причорномор’я фіксується джерелами не раніше останньої третини XV ст., а саме в період правління кримського Менглі Гірей-хана (1475-1515) [30, 361; 11, 213]. Можна припустити можливість переміщення окремих ногайських улусів під час правління хана Хаджі-Гірея (1443-1466), котрий, за свідченням кримськотатарського літопису, «вмів приваблювати серця, тому й за часів його правлення значна кількість людей переселилася з Волги до Криму» [22, 381]. Одна з перших літописних звісток про перехід великої групи ногайців датується 1516 роком, тоді «цар перекопський ногайських татар под себе подбил» [6, 125].

Втім, цей перехід не був достатньо масовим. У хроніках М. Мєховського (1517) і М. Литвина (1550) Ногайська Орда існувала як окрема й ворожа Кримському ханству сила, найбільш чисельна серед інших кочових орд [15, 6; 20, 63, 92]. У середині XVI ст. джерела ще не фіксували жодного ногайського відгалуження в Північному Причорномор’ї, зазначено лише Перекопську орду і «татар білогородських та добруджських» [15, 6]. У першій половині XVI ст. ногайці, ще зберігаючи відносну єдність, часто виступали на боці російського царя проти Криму. Так, у 1523 р. ногайці позбавили життя кримського Мехмед Гірей-хана, а під час правління його наступника, Сахіб-Гірея І, вдерлися до Кримського півострова і поруйнували кримськотатарські улуси [35, 25]. Міграції відбувалися на рівні розрізнених і невеликих кочових колективів.

Кочове населення Перекопської орди, осідаючи в передгір’ях Кримських гір склало основу для формування кримськотатарського етносу. Потрапляючи до гірських районів і передгір’їв Криму, ногайці також взяли участь в етноґенезі кримських татар. Проте, за спостереженням А. А. Ярликапова, «разюча відмінність осілої культури татар і кочової культури ногайців створила певні стереотипи, що згодом виплескувалися … в свого роду «нелюбов» між представниками двох народів» [34, 29]. Кримські татари вважали ногайців «поганими мусульманами», і цей стереотип певним чином вплив на характер шлюбних відносин між обома народами.

Частота ногайських міграцій до Північного Причорномор’я зросла з середини XVI ст. унаслідок активізації процесів дроблення Ногайської Орди. У турецько-кримському поході на Астрахань в 1569 р. взяли участь близько 30 тис. ногайців на чолі з Кази-мурзою [гваніні, 43-45]. Після того турецький султан розселив у Буджаку до 30 тис. виведених з-під Астрахані «астрахансько-ногайських родин» [32, 55; 7, 7]. Сред них була частина єдисанців, єдичкульців і ак-ногаї [5, 244]. Вірогідно, що великою одночасовою міграцією ногайців 1569 р. покладено початок формування етнічного ядра Буджацької орди.

З прискоренням дроблення Великої Ногайської орди на початку XVII ст., загострилася ворожнеча між різними ногайськими відгалуженнями на Нижній Волзі. Основними угрупуваннями ногайської аристократії в цей період стали Урусови, Тинбаєви, Шихмамаєви, Урмаметєви. Тинбаївці підпорядковують собі юртівських татар, урусівці — єдисанців, що кочували при Волзі [18, 111-112]. У цей час втрачається вплив ногайординських дигнитаріїв, котрі уособлювали ногайську державність. Наприкінці 1630-х років уже не було жодного, хто мав титул бія, нурадина; титул кековата певний час утримував Янмамет-мурза, котрий володів лише 1200 улусними людьми. Відбувається руйнація ногайської державної традиції. Криваві усобиці та хаотичні пошуки нових територій ускладнилася натиском калмиків, котрі, скориставшись усобицею ногайців, насувалися на їхні кочовища. У 1628 р. калмики здійснили напад на ногайські кочовища, підпорядкувавши джембуйлуковців (алтаульців). Більш потужний наступ калмиків відбувся у 1634 р., тоді більшість ногайців зриваються з своїх прадавніх кочовищ й переходять до межиріччя Волги й Дону [18, 114-115].

Одночасно в Північно-Західному Причорномор’ї протягом 1620-х рр. формується улус ногайця Кантемир-мурзи Дивєєва, що став центром тяжіння для різних ногайських відгалужень, які залишали Поволжя. Немає підстав слідом за Б.-А. Б. Кочекаєвим вважати, що населення Буджацької орди формувалася за рахунок певної етнографічної групи ногайців, зокрема єдисанців [18, 107]. Склад Буджацької орди був гетерогенним і формувався внаслідок різночасових міграцій кочовиків зі сходу. Ці дрібні кочівницькі колективи виникали в умовах руйнації традиційних родових зв’язків, які забезпечували єдність кочівницької орди, а тому часто йменувалися не окремим народом чи ордою, а козаками. Ногайське населення Північно-Західного Причорномор’я отримало назву «білогородських козаків», від назви фортеці Білгород (Ак-кермен). За свідченям Боплана, у Буджаку «сходяться і переховуються бунтівні татари» [8, 46]. Подібні буджаківцям гетероґенні утворення не мали стійких інституцій підтримання внутрішньої єдності і найчастіше звалися у тюркомовному світі козаками. Головним згуртовуючим чинником для них були військові походи з метою грабунку землеробських народів. Відтак, тогочасні джерела вказують на надзвичайну агресивність буджаківців, навіть порівняно з «перекопськими татарами».

З огляду на зростання впливу Кантемир-мурза, турецький султан надав йому титул яли-агаси, тобто «охоронеця побережжя». Головним його політичним завданням став вихід з-під влади кримського хана через установлення прямого васалітету стосовно Османів. Становище турецького губернатора, на якому він фактично перебував, звісно, цьому сприяло. Але амбіції Кантемира цим не задовольнялися; йому хотілося стати династійним правителем, лишаючись при цьому у васальному зв’язку з турецькими султанами. Тим самим, він би став на один рівень з правителями Криму, Молдови та багатьох інших напівнезалежних держав, що входили до розмаїтого політичного простору Османської імперії. Так само як у свій час Едигей (основоположник Ногайської Орди), Кантемір створив міфічну ґенеалогію. Підкреслюючи винятковий аристократизм своєї фамілії, він вів свій родовід від Тамерлана, «иначе именуемого Кань-тимур» і вважав, що цей першопредок походив від Чингіс-хана у восьмому поколінні, серед нащадків якого згадувався хорезмський правитель Алугбег Мурза [3, арк. 24].

Одночасно із зміцненням влади Кантемир-мурзи в Криму посилився вплив споріднених з ногайськими мурзами родів Мангит і Мансур, представники яких увійшли до кола кримських карачі-беїв, — найвищої після Гіреїв аристократії ханства. Крім того, Кантемир мав своїми родичами й Ширинських мурз [23, 183-187]. Ногайські мурзи почувалися у Криму на пільговому становищі; їхні улусні люди зайняли під кочування дністро-дунайське межиріччя, правобережжя Дніпра, рівнинну частину Кримського півострова. За цими територіями швидко закріпилася назва ногайських кочовищ. Зокрема, у 1634 р. православний богомолець зазначив щодо кримських передгірь: «А Старой Крым (місто Ескі-Крим, — В. Г.) стоит пуст, в степь подався далеко, в нагайское кочевье» [25, 692].

І все ж, Кантемир-мурзі не вдалося створити власне князівство у північно-західних степах Причорномор’я. Після його вбивства ногайські мурзи втратили колишній вплив у Криму, клан мангитівців витісняється з кола карачі-беїв, а кримський хан поновлює пряму владу над Буджаком. Хоча родина Кантеміра зберегла значення впливової аристократичної фамілії, її представники зайняли першорядне місце серед молдавської знаті, а деякі з них, зокрема Дмитро Кантемир, призначалися турецьким султаном господарем Молдови [3, арк. 25].

Таким чином, потрапивши до орбіти політичного, економічного та культурного впливу Кримського ханства та Туреччини, буджаківці віддалилися від традиційних форм господарства, побуту та культури, властивих більшості ногайців, основний масив яких на той час перебував у стані хаотичних міграцій у межиріччі Волги і Дону та на північ від Кавказу. У другій половині XVII ст. більшість буджаківців вже встигла «зламати свої гарби», тобто припинила кочування й мешкала у постійних селищах, ставши податковим населенням — реайя. Ще у 30-х роках XVII ст. таких селищ нараховувалося до дев’яти десятків [8, 46]. На 1663 рік вони вже перебували під фіскальним та адміністративним контролем ханського яли-агаси, що мав резиденцію у селищі Ханкишла [36, 190, 195, 264]. Однак Буджацька орда ще на початку XVIII ст. залишалася потужним осередком сепаратизму, час від часу виходячи з підпорядкування кримському ханові і виступаючи при цьому центром тяжіння різних ногайських відгалужень, що мігрували до Північного Причорномор’я.

Поруч з Буджацькою ордою, джерела вказують на перебування ногайців в складі так званної Очаківської орди [24, 485]. Немає підстав вважати це утворення стабільним за своїм складом, так само як і ототожнювати його з єдисанцями, як це трапилося у беззастережному висновку А. Скальковського [30, 361-362]. Зважмо на те, що близько 1625 року фіксується кочування Малої Ногайської орди між Перекопом, Очаковом, вздовж Азовського моря і впритул до Сіверського Дінця. При цьому «губернатор» Перекопу, інакше ор-бей, був їхнім начальником з адміністративними, судовими та військовими функціями [24, 485]. В Очаківському степу, що за Е. Челебі звався «пустелею Хейхат», у 60-ті роки XVII ст. кочувало ногайське відгалуження кара-таяк в кількості «три сотні общин», тобто родових об’єднань [36, 114], що жодним чином не пов’язується з Єдисанською та Малою Ногайською ордами.

Між 1577 і 1584 роками різні ногайські відґалуження, що кочували на степовому лівобережжі Дніпра, біля Овечих Вод, у верхів’ях Самари та на Міусі мали своїм форпостом побудований на Кальміусі кримським царевичем Алди-Гіреєм «городок» Боли-Сарай [23, 33-34]. У 1592 р. на Кальміусі розташувався Арасланів улус, звідки ногайці здійснювали набіги на російське порубіжжя [26, 470]. Проте стабільної ногайської спільноти з центром на Кальміусі не утворилося. Ця місцевість довго залишалася транзитним коридором міграцій та нетривалого перебування кочовиків. Зокрема, в 1680 р. тут позначено «самое причинное и воровское место, где выходят безпрестанно от Азовской степи и из Дону калмыки, и из Запорожья казаки, и из Крыма и из Ногай татаровя» [31, 575].

Небезпечне сусідство запорозького та донського козацтва примусило ногайців відмовитися від здійснення повного циклу меридіонального кочування за стабільним маршрутом, що було звичайним у поволзьких степах. «Вони не мають постійного місця, нишпорять то тут, то там по цих великих неозорих степах», — засвідчив Г.-Л. де Боплан [8, 38]. У хроніці О. Гваньіні наголошується на тому, що «татари» «не мають ніяких певних кордонів у своїх поселеннях та полях, але кочують дикими полями» [10, 26]. Ситуацію хаотичних міграцій ногайців між Чорним та Каспійським морями відображено у цій хроніці вказівкою про те, що причорноморські «татари» «під час зими … тікають на Каспійське море» (хоча, не виключено, що це є компіляцією з джерел щодо ногайців, котрі кочували на Нижній Волзі) [10, 27].

Кочування в середніх течіях Дніпра і Південного Бугу для причорноморських ногайців було можливим лише взимку, а з настанням весни вони відкочовували ближче до моря або на Кримський півострів. «Наскільки наш Бористен незручний для перекопців улітку, настільки вигідний для них узимку, тому що … з припиненням судноплавства, вони з повною безпекою пасуть свої стада … на островах серед лозових заростів на цій ріці», — писав М. Литвин [15, 50]. М. Бронєвський доповнив ці свідчення: «татари ці дуже бояться наших низовських козаків … [а] також тих стрільців, котрі влітку й восени плавають по Бористену і чинять на них раптові і сильні напади. Однак … коли Бористен вкривається кригою, вони звичайно залишаються [тут] на зимове кочів’я» [9, 338]. Походи українських козаків на турецькі фортеці та «кримські улуси» перешкоджали нормальному кочуванню ногайців. Запорожці, за свідченням М. Бєльського, «завдають дуже часто великого лиха татарам і туркам .., а в полях (в степу, — В. Г.) немало брали здобичі, так що тепер і турки, і татари побоюються далеко виганяти овець і рогату худобу на пасовище, як вони колись пасли, також не пасуть вони худобу ніде і по тому [лівому] боці Дніпра на відстані лише десяти миль від берега» [26, 482]. Зокрема, у травні 1646 р. на урмаметєвих ногайців, котрі, перебуваючи в міжусобній боротьбі з іншим ногайським угрупованням тинмаметівцями, відкочували до причорноморських степів, напали до 7 тис. запорожців, через що вони сховалися за Перекоп. Лише згодом, в серпні того ж року, вони розташувалися для кочування біля р. Молочної [14, 3].

Отже, кочування ногайців у Північному Причорномор’ї відбувалося за більш рухливим порядком, ніж у Поволжі. Якщо юрти поволзьких ногайців були подібними житлам інших класичних кочовиків, складалися з розбірних решіток, поверх яких настилалася повсть, вони ставилися на декілька тижнів на становищі поблизу пасовищ [21, 12], то житла причорноморських ногайців були нерозбірними й ставилися на гарби, тобто були прилаштовані до більш частої зміни стійбищ [29, 136-137].

Час від часу до північного Приазов’я прикочовували аули Малої Ногайської орди (Казиєвого улусу), котрий, мірою зосередження на Північно-Західному Кавказі склав основу для формування Кубанської орди. Розселення малих ногаїв стабілізувалося у першій половині XVII ст. на території «от реки Кубы от гор к Черному морю и к Азовскому морю, и до верх реки Маначи от тех гор все кочевье Малых Нагаев Казыева улусу» [17, 88]. Близько 1636 р. мурза Казиєвого улусу Касай розподілив Малий Ногай на дві частини між своїми синами Наврузом і Касбулатом [28, 177], котрі започаткували поділ на відґалуження Навруз-улу і Каспулат-улу. За даними донського отамана Д. Єфремова (1735) значиться, що в минулому, «Болшои Нагаи и Малои Нагаи … от Астрахани отошли в Кабарду, а оттуда перешед пребывание свое возимели при реке Кубани в державе турецкого султана, где и поныне кочуют. И Малои Нагаи оставя свое звание прежнее ныне имянуется салтанулу, которых Касаи мурза разделил на части, и первую часть отдал сыну своему Касбулату, а другую часть отдал другому своему сыну Наврюзу и оттого времяни оныя татары и доныне кочуют надве части [разделенные], и первая из оных именуется Касбулат улу, а другая Наврюз улу» [1, арк. 1]. Секретар астраханського губернатора «з калмицьких справ» В. Бакунін (1754) зазначив: «А все мурзы того Малого Нагаю произошли от одного Касая-мурзы и потому все обще и доныне называются касаевы дети». При цьому, подано відомості про відґалуження Кубанської орди: «А Малого Ногаю каспулат улу, наврюз улу, солтон улу» [2, арк.1 зв.].

Під час пізніших міграцій, коли до складу кубанських ногайців входили інші ногайські відґалуження, Кубанська орда трансформується в територіальну спільноту з домінуванням роду Касаї-улу. Кубанські ногайці часто здійснювали набіги на російське порубіжжя спільно з іншими ногайськими відгалуженнями та калмиками, що забезпечувало їхні тісні контакти та осідання частини ногайських відгалужень при Кубані. Так, у 1703 р. разом з кубанцями здійснили набіг на Камишенку, Царицин частина єдисанців та джембуйлуковців [4, арк. 2 зв.-3]. На той час на Кубані кочували окремі аули великих ногаїв, зокрема улуси китай-кипчацьких Кара-мурзи, Ак-мурзи, Чюва(?)-мурзи, а також калмицькі Батир-мурза та Ейтемір-мурза [4, арк. 6-6 зв.].

Джерела дозволяють простежити загальну динаміку змін кількості кочового населення у Північному Причорномор’ї протягом XVI –XVII ст. Якщо взяти за основу визначення кількості населення відношення військового населення до мирного як 1 до 5 (це є типовим для більшості кочовиків), то отримаємо наступні дані. Близько 1550 р. населення Перекопської орди становило до 150 тис. чол., виходячи з розрахунку, що кримський хан міг мобілізувати лише 30 тис. воїнів загалом усієї, «якщо піднімуться … усі — навіть немічні» [15, 11], то на 1625 р. маємо звістку про 50 тис. ногайських вершників [24, 485]. Отже, наявне зростання від 150 тис. до 250 тис. чоловік. На 1709 р. Причорноморські ногайці відряджали на війну від 40 до 60 тисяч чол. [33, 45]. Таким чином, на початок XVIII ст. в Кримському ханстві зосередилося ногайців більше 300 тис. чол. У більшості, ми маємо справу з розрізненими групами ногайців, котрі не становили великих субетнічних спільнот. У шертній грамоті кримського хана Іслам Гінея (1647) йдеться про те, що у складі Кримського ханства перебувала Буджацька орда, а також «ногайские мурзы, и Мансурова родства и Меншого Ногаю мурзы, которые в нашем повеленьи, все мурзы и черные улусные люди, и азовские татаре и черные люди» [37, 45].

З огляду на попередній виклад зважмо, що ногайське населення Кримського ханства наприкінці XVII cт. складало стійкі територіальні спільноти, представлені Буджацькою та Кубанською ордами, а також дрібними відгалуженнями, які ситуативно перебували на території, контрольованій губернаторами Очакова, Перекопа та Азова, не складаючи цілісних етнографічних груп. Єдисанці, єдичкульці та джембуйлуківці кочували поза межами Кримського ханства. Взаємини ногайців із запорозьким козацтвом у даний період