Втім, обидві ці постаті неоднаковою мірою представлені у тій найголовнішій праці, що й до цього часу є найбільшим узагальненням історії запорозького козацтва. Якщо життя та діяльність Івана Сірка була достатньо рельєфно зображена на тлі подій другої половини XVII ст. у значній частині другого тому «Історії запорозьких козаків», то з Калнишевським поталанило менше. Від наміру підготувати четвертий, заключний том, Яворницькому, з відомих причин, довелося відмовитися.

У 1882 р. Д. Яворницький підготував своє перше дослідження «Виникнення і устрій Запорозького Коша», навічно пов’язавши свою наукову долю з проблематикою запорозького козацтва. Звинувачення в українському сепаратизмі та переслідування змусили його у 1885 р. залишити Харківський університет та переїхати до Санкт-Петербургу. Проте це не завадило йому продовжувати козакознавчі студії. Ще у 1883 р. він почав працювати над «Запорожжям в залишках старовини та переказах народу», поклавши в основі її задуму ідею поєднання записок мандрівника, котрий на власні очі бачив описувані місцевості й місцевий побут, із результатами академічного дослідження козацької історії. До квітня 1887 р. головний корпус праці був завершений (1). Однак сталася подія, що спонукала автора відкласти публікацію ще на один рік. Це — його поїздка на Соловецькі острови з метою вивчення перебування там в ув’язненні кошового отамана Петра Калнишевського.

Тривалий час науковцям взагалі нічого не було відомо про долю запорозької старшини після ліквідації Запорозької Січі. Так, А. О. Скальковському доводилося скаржитися на «цілковиту нестачу документів» з цього питання. Посилаючись на одну з українських народних пісень («Ой полети, чорная галко, та на Дон рибу їсти!»), він припускав, що «Калнишевський був спершу відправлений на проживання десь на береги Дону». І хоча цьому авторові були відомі документи, що свідчили про те, що після арешту на Січі Калнишевського утримували певний час у Москві (у Військовій колегії), він не зробив з цього належних висновків (2).

Відкриття місця перебування Калнишевського в ув’язненні належить українському революціонеру-народникові Петру Савовичу Єфименку, котрий на початку 1860-х років перебував на засланні на узбережжі Білого моря. Будучи влітку 1862 р. в с. Ворзогори, що в 25 верстах від міста Онега і в 180 верстах від Соловецьких островів, Єфименко почув розповідь місцевого селянина Лукіна, який колись бачив «козацького отамана», будучи в Соловецькому монастирі. Дослідник записав й інші розповіді про кошового. П. Єфименку вдалося в архіві Архангельського губернського правління натрапити на «Описи не секретных дел» колишьої губернської канцелярії. У справі під назвою «Дело по сообщению государственной военной коллегии конторы об отсылке, для содержания, в Соловецкий монастырь кошеваго Петра Калнишевкого. Июля 11-го дня 1776 г.» він знайшов перше документальне підтвердження ув’язнення останнього кошового отамана на Соловках. Регламентація утримання на засланні не дозволила П. Єфименку потрапити до Соловецького архіпелагу. Тому він доручив членам Російського географічного товариства П. П. Чубинському і А. (О.?) Г. Гоздаво-Тишинському відвідати Соловецький монастир та розшукати будь-які свідоцтва про Калнишевського. Гоздаво-Тишинський знайшов 2 документи про ув’язнення кошового в монастирі, а Чубинський розшукав могилу Калнишевського та євангеліє, подароване ним монастирю з нагоди свого звільнення у 1801 р.; він також занотував напис на могильній плиті кошового (3).

Повідомлення П. С. Єфименка в журналі «Русская старина» за 1775 р. привернуло увагу Д. Яворницького. Втім допитлива цікавість вченого ставила все нові і нові запитання. Однак доводилося задовольнятися відповідями не завжди безсумнівними. Справа в тім, що для Дмитра Івановича не було достатнім занурюватися виключно в критичний розгляд документальних джерел, як це властиво дослідникам київської документальної школи. Самому побувати в місцях, де розгорталися історичні події, збирати зразки фольклору, щоби через них, як це визначив ще М. В. Гоголь (цілком в дусі німецького романтизму), проникнути в саму сутність духу народного. То ж і запорозька вольниця, як втілення українського народного духу, в такому сенсі у Яворницького має вигляд зовсім не художнього вкраплення в науковий текст, а є чітко виваженим методологічним концептом, цілком відповідним духу німецької класичної філософії, що панував у Харківському університеті.

Обставини перебування у Петербурзі примушували Яворницького працювати здебільшого в режимі кабінетного дослідника. При цьому, як це засвідчено у величезній епістолярній спадщині вченого, він мав широке коло кореспондентів, котрі сповіщали його про різноманітні деталі минувшини певної місцевості, географічні, етнографічні та інші особливості. Збираючи матеріал для свого «Запорожжя в залишках старовини…», він добував відомості і про соловецьке ув’язнення Калнишевського. В їх основі була інформація невідомих нам кореспондентів. Наскільки швидко змінювалися уявлення Яворницького в залежності від отримання такої інформації можна бачити з його листування з видавцем Ф. Г. Лебедінцевим. У листі від 5 січня 1886 р. Яворницький писав: «Сделайте ещё добавку в мою статью «Архивные материалы», всё по поводу того же Калнишевского. Исправьте прежде всего то, что тело Калнишевского погребено в ограде не главной церкви, как у меня сказано, а в ограде церкви св. митрополита Филиппа Колычева … (это в самом конце статьи). Потом через пять строк выше от этого добавьте следующее: комната, где заключен был П. И. Калнишевский, находится в так называемой Карожней башне; расположение её представляется в таком виде. Когда войдёшь в башню, то здесь увидишь вокруг неё тёмный коридор, в самом центре её — комнату, высоты два аршина, ширины и длины полтора аршина. В комнату из темного коридора ведёт железная дверь, а на стене, что против двери, устроено миниатюрное окошко, выходящее в тот же тёмный коридор, отчего свет в комнату никогда не попадает. В такой комнате можно было стоять только согнувшись. Когда приводили сюда преступника, то его вводили в комнату, запирали за ним железную дверь тяжёлым замком, к замку прикладывали печать, и ключ отправляли в С. Петербург, в тайную экспедицию. И до сих пор комната П. Калнишевского покрыта затвердевшим калом на три вершка толщины» (4).

Отож Д. І. Яворницькому в результаті некритичного ставлення до наративних джерел трапилось започаткувати усталений історіографічний міф. Цей по-своєму гарний міфологічний образ був підхоплений на хвилі українського національного відродження наприкінці 1980-х і міцно вкоренився в історичних уявленнях національно свідомого українства. Популяризації цього образу сприяла багато разів тиражована праця Івана Шаповала «В пошуках скарбів», де наведено чимало таких некритично сприйнятих наративів, уміщених у доробку Яворницького. Подамо деякі з них: «Коли кошового перевели з Прядильної камери в інше приміщення, то від нього залишилося в камері більше як на два аршини нечистот; (...) просидівши в тюрмі такий довгий час, він здичавів, став похмурий і втратив зір; (...) в нього, як у звіра, виросли великі пазурі, довга борода і весь одяг на ньому, каптан з ґудзиками, розпався на лахміття і звалювався з плечей». Інше: «Коли імператор Олександр І відвідав Соловки і побачив яму, в якій сидів кошовий Петро Калнишевський, він «пришел в ужас». Щоб чимось задобрити невинного мученика, імператор спитав Калнишевського, яку б він хотів винагороду за перенесені муки й страждання? Калнишевський зневажливо зміряв поглядом царя: «Нічого мені, государю, не треба, опріч одного: накажи збудувати острог для таких же мучеників як і я, щоб вони не страждали в земляних ямах». Цар наказав ями ліквідувати…» (5).

Звісно, це фантастичне уявлення кращим чином прислужилося для формування образу мученика, котрий ніс свій страдницький хрест за всі три століття, що «відгуляла» козацька вольниця. Втім не плутаймо жанри. Сам же Д. Яворницький, урізнобарвивши свій виклад маргінальною екзотикою, здійснив і важливі напрацювання на основі цілком певних документальних свідоцтв. Його праця «Последний кошевой атаман Петр Иванович Калнишевский» стала результатом подорожі на Великий Соловецький острів у травні 1887 р. На ґрунтовній документальній основі він з’ясував, що Калнишевський утримувався не в земляній ямі Корожньої башти, а в кельях Архангельської та Прядильної башт, маючи чималу суму на своє утримання (6). Основний зміст цієї статі був викладений у «Запорожжі в залишках старовини та переказах народу», виданому в наступному році (7), згодом у праці «По следам запорожцев» (СПб., 1898).

Таким чином, для того, щоб робота над «Запорожжям в залишках старовини і переказах народу» отримала логічне завершення і ґрунтувалася на перевіреному матеріалі про Петра Калнишевського, Д. І. Яворницькому конче потрібно було відвідати Соловецький архіпелаг. Ще у квітні 1886 р. він повідомив Я. П. Новицького про заплановану подорож: «Сяду на машину (залізничний потяг. — В. Г.) і ген-ген ... аж до Білого моря, а по Білому морю на Соловецький острів, де хочу побачити могилу сердешного Петра Івановича Калниша, а звідтіля поверну у гнилий Петенбург, обложусь парсунами та бамагами та й докончаю свож «Запороже»» (8).

Д. Яворницький знайшов нові документи про останнього кошового отамана у монастирському архіві (копія з указу Катерини ІІ про ув’язнення Калнишевського в Соловецькому монастирі від 10 червня 1776 року, «Полугодовая черновая ведомость о монашествующих и содержащихся арестантах» за № 121) і на основі переказів ченців спробував позначити конкретні місця ув’язнення Калнишевського. В якості таких вказано «Головленківську камеру» Архангельської башти (правильніше — Головленківська тюрма), Прядильна і Біла башти Соловецького кремля, засвідчив наявність подарованого ним монастирю запрестольного хреста і євангелія з коштовною оправою, а також вказав місце розташування могили Калнишевського — «близь алтаря соборнаго храма св. Преображения, с южной стороны», між могилами Авраамія Паліцина та архімандрита Феодорита (9).

Слід окремо зупинитися на праці Д. І. Яворницького «Последний кошевой атаман Пётр Иванович Калнишевский». Зважмо, що вона, попри постійну увагу дослідника до цієї постаті є єдиним цілісним напрацюванням з даного питання. Це невеликий нарис чи то пак стаття, в якій послідовно викладені результати подорожі на Соловки 1887 р. При її аналізі ми будемо користуватися відбитком з журналу «Дон» за 1887 рік, що видавався у Новочеркаську.

Причини ліквідації Запорозької Січі у червні 1775 р. Яворницький пояснює несумісністю принципів, на яких трималася російська державність («централизация и единовластие») і козацтво, зокрема запорозьке. Дії Катерини ІІ відповідають логіці, за якою діяли московські князі: «направлять свою деятельность от центра к окружности и не давать возможности выдвигаться областному самоуправлению». Втім, сталося так, що «русском монархическом государстве существовало другое государство чисто демократического характера» (С. 1-2). Отже, перше, мірою зміцнення влади від центру до периферії, рано чи пізно мусило знівелювати друге. Окремо аналізується маніфест Катерини ІІ про ліквідацію Запорозької Січі, де виділено 6 основних пунктів звинувачень запорожців та їхньої старшини. При цьому, їх зведено до двох основних: загарбання чужого майна і прагнення створити незалежне управління (С. 4).

Як вже зазначено, Д. І. Яворницький, користаючись документами, віднайденими в Соловецькому монастирі та місцевими наративами, спробував позначити конкретні місця перебування Калнишевського в ув’язненні. Загальний висновок його був таким: «Калнишевский сидел не в остроге и не в яме башни Корожней, где содержались самые тяжкие преступники, а в монастырской келье, того самого дома, где жила и вся братия монастырская, начиная с архимандрита и кончая простыми трудниками» (С. 6-7). Яворницький окремо наголошує на тому, що останнього кошового не могли тримати в земляних ямах, бодай тому, що, як, наприклад у Корожній башті, ями були замуровані ще в 1742 р. (С. 11). Власне, це підтверджується й даними пізнішого дослідника Г. Г. Фруменкова (10).

Крім того, Яворницькому вдалося з’ясувати, що, перебуваючи в ув’язненні, Калнишевський мав цілком пристойне утримання: «я увидел, что Калнишевский содержался много иначе, чем другие арестанты и колодники, сидевшие в Соловецком заключении», отримуючи по 1 рублю на день або 365-366 рублів на рік (С. 10). Такі суми дозволяли цьому знатному в’язню мати досить значні заощадження і за цей рахунок робити дарунки надзвичайно коштовних речей монастиреві.

Д. Яворницький звернув увагу на те, що в документах Соловецького монастиря в жодному разі не зазначено навіть приблизно вік Петра Калнишевського (С. 12). В іншому місці він зауважив про те, що мало ймовірно, щоби «85-летний старец управлял вольною ватагою запорожских козаков» (11). Звісно, датування народження останнього кошового 1690 або 1691 роком, що досі поширено в історичній літературі, не може не викликати сумнів. Ця дата виведена дослідниками штучно, виходячи з напису на могильній плиті, встановленій 53 роки згодом після смерті Калнишевського. У цій епітафії зазначено, що він помер у 1803 р. у віці 112 років. На момент звільнення, у 1801 р. російські урядовці умовно визначили його вік 110 роками, зваживши на надзвичайно старечий вигляд цього в’язня. То й же вік згадується у клопотанні Петра Калнишевського до архангельського цивільного губернатора І. Мезенцева від 7 червня 1801 р., в якому він прохав, щоб його після звільнення залишили при Соловецькому монастирі послушником (12). Хоча, звісно, не сам він його писав.

Таким чином, напрацювання Д. І. Яворницького у висвітленні соловецького ув’язнення останнього запорозького кошового отамана стали цінним науковим здобутком. Проте, на жаль, вони довго залишалися на периферії історіографічного процесу. Подальше вивчення тієї ж проблеми здійснював дослідник Соловецької в’язниці М. Колчин (1908 р.), котрий навів дані про перебування Калнишевського в казематі, розташованому біля Білої башти та монастирського млина (13). Пізніше, вже в часи сумнозвісних Соловецьких таборів особливого призначення, А.(О?) П. Іванов видав кілька історичних нарисів (1926, 1927) про пенітенціарну систему дореволюційної Росії, побіжно торкнувшись питання про ув’язнення П. Калнишевського, використлвуючи дані П. Єфименка (14). І значно пізніше, популярним виданням Романа Пересвєтова (1961) викладено матеріал, зібраний П. Єфименком (15). То ж праці Д. І. Яворницького залишалися невідомими російським дослідникам соловецької тематики.

Вже значно пізніше з’явилося рівнозначне доробку Д. Яворницького докладне дослідження цього питання Г. Г. Фруменкова, котрий не лише узагальнив накопичений П. Єфименком, Д. Яворницьким та М. Колчиним матеріал, але й увів до наукового обігу нові документи з Державного архіву Архангельської області та Російського державного архіву давніх актів (16). Утім поданий Г. Фруменковим матеріал, незважаючи на високу інформативність, все ж не додав нового до кількох важливих аспектів проблеми, у першу чергу, щодо конкретного місця утримання Калнишевського в ув’язненні; дослідник у цьому питанні спирався на матеріали Д. Яворницького та М. Колчина (17).

Зважмо також на те, що ув’язнення Калнишевського в Соловецькому монастирі на теперішній час не відображено матеріалами цілісного архівного фонду. Документи архіву Соловецького монастиря були вивезені у декілька етапів з архіпелагу протягом 1917-1923 років експедицією під керівництвом Б. Д. Грекова. Зараз вони зберігаються в Архіві Санкт-Петербурзького відділення Інституту Історії РАН (здебільшого у фонді № 123), більша частина — у Російському державному архіві давніх актів (ф. 1201), а також у Рукописному відділі Державних музеїв Московського Кремля. Деяка частина документів монастирського архіву та адміністративних установ Архангельської губернії залишилася в Державному архіві Архангельської області (ф. 878 та інші) (18). Єдиним автентичним джерелом, що дотепер розташовується на території монастирського кремля є могильна плита, встановлена 1856 року, що містить короткий обрис біографії кошового отамана. У написі на плиті його прізвище зазначено як Кольнишевский (саме в такому написанні прізвище останнього кошового подається у працях багатьох російських дослідників, зокрема у Г. Фруменкова). Отже, археографічні аспекти досліджуванної теми є першорядними для її подальшої розробки.

В контексті розвитку української історіографії ХХ ст. зважмо, що після публікації трьох томів «Історії Запорозьких козаків» у 90-х роках ХІХ ст. і нищівної критики, якою зустріли їх історики, головним чином представники київської документальної школи, козакознавчі студії Дмитра Яворницького власне перериваються. Хоча з його епістолярної спадщини видно, що він певною мірою сприяв популяризації постаті Калнишевського, до якої не вельми прихильно ставилася царська цензура. Так, український письменник і громадський діяч Г. В. Доброскок у 1906 р. писав Дмитру Івановичу: «Хотіли 31 окт. святкувати памьять Калнишевського, але уряд не дозволив. Тільки і пришлось зробить, що надрукувати статтю. Торік я теж надрукував оповідання про нього … «Предсказаніє Марка Проклятого». Так і редактора газ(ети) «Кубань», і мене за те оповідання, в якому виведені були останні часи Калнишевського, взято було до тюрми, і мали держать аж три місяці, та союз драмат(ичних) письменників визволив мене, так що не дуже довго і сидів» (19). Постать Калнишевського згадується у листуванні з Василем Бідновим. У 1925 р. писав із Праги Дмитру Яворницькому, прохаючи надіслати примірник «Джерел з історії запорозьких козаків» (збірника документів, виданого Яворницьким на поч. ХХ ст.), адже «без нього не можна навіть путньої біографії Калнишевського написати» (20). Тоді ж професор В. О. Біднов виступив із лекцією про історичне значення Запорозької Січі і Калнишевського у Падебрадах (Чехія) під час заходів, проведених Українським історично-філологічним товариством у Празі в 1925 р. з нагоди 150-тої річниці зруйнування Січі (21).

З огляду на попередній виклад, сформулюємо наступні висновки. Вивчення соловецького ув’язнення останнього кошового отамана Петра Калнишевського Д. Яворницьким посідає одне з центральних місць в історіографії даного питання. Враховуючи стан джерельної бази, розпорошення архіву Соловецького монастиря, втрати документів і речових джерел, напрацювання Яворницького мають до того ж і важливе джерелознавче значення. Разом з тим, слід вказати на те, що доробок Дмитра Івановича у багатьох рисах визначив формування певної історіографічної традиції щодо Петра Калнишевського. У першу чергу, це стосується зображення його як соловецького в’язня і акцентування уваги саме на цьому періоді його життя.

Література:

1. Абросимова С., Василенко Н. Перша монографія Дмитра Яворницького // Яворницький Д. І. Запорожжя в залишках старовини і переказах народу. — Ч. І. — Дніпропетровськ: Арт-Прес, 2005. — С. 8-11.

2. Скальковський А. О. Історія Нової Січі, або останнього Коша Запорозького. — Дніпропетровськ: «Січ», 1994. — С. 563.

3. Ефименко П. С. Калнишевский, последний кошевой Запорожской Сечи. 1791 — 1803 // Русская старина. — СПб, 1875. — Кн. XIV. Ноябрь. — С. 412, С. 414-416. Пізніші публікації: Ефименко П. Ссыльные малороссияне в Архангельской губернии // Киевская старина. — 1882. — Кн. 9. сентябрь. Також: Русская старина. — 1887. — Кн. 12.

4. Епістолярна спадщина академіка Д. І. Яворницького / Упорядники С. В. Абросимова та ін. — Вип. 4. — Дніпропетровськ: Арт-Прес, 2005. — С. 101-102.

5. Шаповал Іван. В пошуках скарбів. — К.: Дніпро, 1965. — С. 30, 27-33.

6. Эварницкий Д. И. Последний кошевой атаман Петр Иванович Калнишевский. — Новочеркасск, 1887. Відбиток з журналу «Дон». — С. 1-15. Ця надзвичайно цінна праця належним чином не була введена до наукового обігу. Ми здійснили її републікацію. Дивіться: Грибовський В. В. «Последний кошевой атаман Петр Иванович Калнышевский» Д. І. Яворницького в історії вивчення постаті Петра Калнишевського // Козацька спадщина: Альманах Нікопольського регіонального відділення Науково-дослідного інституту козацтва Інституту історії України НАН України. — Вип. 3. — Дніпропетровськ: Пороги, 2006. — С. 6-15.

7. Цю працю перевидано в українському перекладі і скороченому варіанті у 1995 р.: Еварницький Д. І. (Яворницький Д. І.). Запорожжя в залишках старовини і переказах народу: Ч. І; Ч. ІІ. — К.: Веселка, 1995. Останнє перевидання здійснено в Дніпропетровську з нагоди 100-літнього ювілею від дня народження Д. І. Яворницького: Яворницький Д. І. Запорожжя в залишках старовини і переказах народу. — Дніпропетровськ: Арт-Прес, 2005. — Ч. І. — 312 с.; Ч. ІІ. — 496 с.

8. Епістолярна спадщина академіка Д. І. Яворницького. — Вип. 4. — С. 170.

9. Еварницький Д. І. (Яворницький Д. І.) Запорожжя в залишках старовини і переказах народу: Ч. І; Ч. ІІ. — К.: Веселка, 1995. — С. 386-390.

10. Фруменков Г. Из истории ссылки в Соловецкий монастырь в XVIII веке. — Архангельск: Архангельское книжное издательство, 1963. — С. 8.

11. Еварницький Д.І. (Яворницький Д.І.). Запорожжя в залишках старовини і переказах народу: Ч.І; Ч.ІІ. — К.: Веселка, 1995. — С. 391.

12. Архів Соловецького державного історико-архітектурного і природного музею-заповідника, 1024/2983. — Арк. 4-5.

13. Колчин М. Ссыльные и заточенные в острог Соловецкого монастыря в XVI — ХІХ вв. Исторический очерк. — М.: Тип. Русск. т-ва печатн. и издательск. дела, 1908. — С. 10, 92. Див. також: Колчин М. А. Ссыльные и заточенные в остроге Соловецкого монастыря … // Русская старина. — 1887. — Кн. 10, 11, 12.

14. Иванов А. П. Соловецкие узники // Соловецкие острова. Ежемесячный журнал. Орган Управления Соловецкими лагерями особого назначения ОГПУ. — [Соловки]. — 1926. — №4-5, май-июнь. — С.191-192. Див. також: Иванов А. П. Соловецкая монастырская тюрьма. Краткий историко-революционный очерк. — Соловки: Издание бюро печати УСЛОН, 1927. — С. 39.

15. Пересветов Роман. Тайны выцветших страниц. — М.: Гос. изд.-во детск. л-ры Мин. Просв. РСФСР, 1961. — С. 257-270.

16. Фруменков Г. Из истории ссылки в Соловецкий монастырь в XVIII веке. — Архангельск: Архангельское книжное издательство, 1963. — 96 с.; Фруменков Г. Г. Узники Соловецкого монастыря. — Архангельск: Северо-Западное книжное издательство, 1979. — С. 38-57. Видання українською мовою: Фруменков Г. Г. В’язень Соловків: царська «дяка» останньому кошовому Січі // Культура і життя. — 1990. — 1 квітня, № 13. — С. 6.

17. Фруменков Г. Г. Узники Соловецкого монастыря. — С. 46-54.

18. Либерзон И. З. Дяетельность Археографической комисии по спасению архива Соловецкого монастыря // Вспомогательные исторические дисциплины. — Т. XVIII. — Л.: Наука, 1987. — С. 325-332.

19. Епістолярна спадщина академіка Д. І. Яворницького / Упорядники С. В. Абросимова та інші. — Вип. 2. — Дніпропетровськ: Гамалія, 1999. — С. 159.

20. Указане видання. — С. 47.

21. Там само. — С. 47-49.