Першим відомим на сьогодні тривожним дзвінком для московських властей стало активне співробітництво з кримцями канівського й черкаського старости О. Дашковича, і то відразу в надзвичайно широкому, як на тодішній стан козацтва, форматі – втручання у внутрішньокримські справи та локальне об`єднання зусиль задля збройних операцій проти Московії. Один із перших козацьких неформальних поводирів втягнув частину козаків принаймні до двох спільних з татарами походів (на Сіверщину в 1515 р. та на Москву в 1521 р.) [3]. Проте до останньої чверті XVI ст. подібних практик, наскільки можна судити з уведених до наукового обігу джерел, більше не траплялося. Бракує свідчень і про випадки політичного зближення козаків з татарами. Без сумніву, свою роль в так довгому затриманні затишшя відіграли активні заходи Москви в 50-80-ті рр. XVI ст., спрямовані на залучення українських козаків до антитатарських дій (одноосібних та спільних з донськими козаками чи московськими підрозділами) [4]. Але в першу чергу Москва має завдячувати організаційній слабкості українського козацтва, незавершеності процесу його суб`єктивації в міжнародних відносинах, бракові цілісної тактики соціальної й політичної поведінки, накладанню цих характеристик на відсутність відповідних прокримських інтенцій з боку його неформальних, а потім і формальних старших. Саме за ініціативою поручника козацького Яна Оришовського козацтво мало намір знову втрутитись у внутрішньокримську міжусобицю (як це знову ж таки робив О Дашкович), зав`язавши військово-політичні контакти з одним із тамтешніх угруповань. У 1585 р. (про що стало відомо Москві) Я. Оришовський звернувся до кримського хана з пропозицією, щоб той «з ними, козаки, помирився й давав їм своє жалування», а вони в свою чергу, готові йти куди він (хан) накаже «опріч короля польського» [5]. Відсутніть у зверненні застережень щодо Московії ясно вказує на те, що, попри її активні політичні й матеріальні зусилля, покладені для спрямовування козацької енергії на південь, повністю убезпечитися від повернення до практик О. Дашковича виявилося завданням непосильним.

Ідея використання на свою користь українських козаків не вигасала й на протилежному, кримському, боці. Окрім нібито позитивної, але не втіленої в реальні справи відповіді козакам у 1585 р., звідси до кінця XVI ст. принаймні одного разу лунав заклик до налагодження союзницьких контактів. Показово, що козаків тоді, як і пізніше в 20-30-х рр.

XVII ст., там прагнули використати у змаганнях з Туреччиною. Наприкінці лютого 1597 р. козацький старший Бартош Проснідич писав королеві, що хан Кази-Ґірей прислав до козаків «через свого слугу листа, писаного власною рукою, жадаючи аби ми, з`єднавшися з ним, разом турка воювали й обіцяючи нам усілякий жолд» [6]. Однак і цьому порухові вилитись у конкретні справи не судилося. Результативною виявилася лише третя спроба, датована 1624 р., яка нарешті переросла в укладення козацько-татарського договору та в комплекс заходів з наповнення його реальним змістом.

Військовий союз 1624-1629 рр. – ця найяскравіша до української Національно-визвольної війни середини XVII ст. сторінка позаконфронтаційних військово-політичних контактів українських козаків з татарами – досліджується від середини XIX ст. Історіографічна традиція нараховує на сьогодні нараховує представницьку низку праць [7]. Однак питання розглядається в них під кутом або ж козацької, або ж польської перспективи. Проблеми ж ставлення до козацько-татарської спілки Москви порушено так і не було. Підступався до цього хібащо О. Новосельський, досліджуючи у своїй блискучій праці з історії московсько-кримських стосунків першої половини XVI ст. дипломатичні відносини Москви з братами Магмет- і Шагін-Ґіреями [8]. Висновки й спостереження вченого в ділянці особливостей московської політики стосовно бунтівливих братів уґрунтовані на солідній джерельній базі й вони, безумовно, створюють надійний фундамент для глибокого розуміння проблеми.

З аналогічною переконаністю можна сказати, що козацько-татарський союз 1624-1629 рр. не мав шансів залишити Москву байдужою. Під впливом досвіду Смути вона тоді була покликана чутливо реагувати на будь-які дії козацтва чи Криму, у котрих проглядалася можливість появи на певному етапі ворожих щодо неї намірів, тим більше спільних. Як добре відомо, татари, а особливо українські козаки, активно долучилися до роздмухування та затягування московської ворохобиці й, автономно одні від одних, граючи на польському боці, по суті, спричинилися до розхитування Московської держави. Українське козацтво було кревно зацікавлене в перманентному розкупорюванні для себе московського театру прикладання військових зусиль. Цього вимагали інтереси зміцнення стану й уникнення репресій з боку Варшави за постійний «непослух» щодо поведінки вдома та на турецько-татарському напрямку. Ідеї П. Сагайдачного [9] не полишили голів козацької верхівки разом зі смертю гетьмана й надалі залишались осердям тактики поміркованих, яким, за винятком частини 1625 р., належав провід упродовж чинності спілки з татарами. А відтак потреба вивільнення енергії шляхом участі у легітимних для Варшави військових операціях висіла в повітрі постійно, що добре видно, приміром, з наполегливих спроб козаків найнятися до литовського гетьмана Кшиштофа Радзивілла на шведську війну (1622) [10]. За тодішнього розкладу сил в реґіоні Москва добре підходила на потрібну козакам роль, а суб`єктність останніх у міжнародних взаєминах, неефективність польського контролю та засвідчена ще в XVI ст. принципова прийнятність для них спілки з татарами змушували Москву очікувати біди від будь-яких проявів козацько-кримського зближення.

Небезпека для московської політики струмувала й з іншого боку, з практики зміцнення зв`язків українських козаків з Військом Донським, з перетворення їх на відчутний складник військово-політичної ситуації в реґіоні [11]. Як переконливо довів О. Новосельський [12] після Смути Москва у стосунках з Кримом поставила (вимушено чи ні – річ інша) на відмову від відкритого протистояння й перехід до вирішення зовнішньополітичних завдань дипломатичними засобами. У таких умовах вона нагально потребувала припинення наступальних козацьких операцій, здійснюваних з Дону і руйнівних за своєю дією для її політики. Однак попри зусилля 1618-1624 рр., досягти сподіваного ефекту виявилося несила. І багато в чому через активну присутність тут українських козаків та їхній безумовний провід у запорозько-донських стосунках. Від часів вигасання московської Смути Дон розглядався українськими козаками як один із важливих факторів протистояння з Варшавою й посідав належне місце в козацьких стратегіях. Ускладнювало ситуацію й те, що досвід Смути засвідчив високу вірогідність утягнення запорожцями донців до орбіти своїх операцій антимосковського спрямування (принаймні, до розбійництва на прикордонні), безпосередньо пов`язаних із запорозько-татарськими планами. Бо ж посмутна відмова Москви від репресивної політики Бориса Ґодунова в донському питанні не подолала принципових розбіжностей, лише дозволила зняти надмір напруги. Інтереси Війська Донського засадничо суперечили черговій зовнішньополітичній лінії Москви та незмінному курсу останньої на поступове «заковтування» козацтв Дону, Волги та Яїка.

До всього долучалися й додаткові складнощі в стосунках з Туреччиною мінливою у своїх намірах щодо Польщі та Московії. Ці складнощі були спровоковані очевидними успіхами запорожців в оберненні активності донських козаків на турецько-татарському напрямі на потреби свого союзу з татарами. У 1624-1629 рр., за винятком походу 1625 р. під Перекоп, військові заходи, організовувані з Дону, скеровувалися проти противників Магмет- і Шагін-Ґіреїв – Туреччини чи Джа-нібек-Ґірея [13]. Висока частотність ударів з Дону, їхня узгодженість з самостійними діями запорожців в Криму та на морі, по суті, створювали єдиний козацький антиосманський фронт, дошкульність якого побільшувала перська війна. Такий перебіг подій охолоджував московсько-турецькі стосунки, аж до появи в Стамбулі спокуси ослабити проблему Шагін-Ґірея (а заодно й донську) через офіційну підтримку його ідеї організувати масштабний похід на Московщину.

Врешті, спільний знаменник під зазначені чинники підводили несприятливі очікування від козацьких союзників Магмет- і Шагін-Ґіреїв, а також Польщі. Калга Шагін-Ґірей, як показав О. Новосельський [14], виразно тримався антимосковської орієнтації. В умовах польсько-турецького замирення 1623 р. ця карта вигідно лягала й для Сигізмунда III. Вона давала можливість розв`язати гордіїв вузол суперечностей, породжених наполегливими й послідовними заходами Шагін-Ґірея щодо нав`язування військового союзу з Варшавою. Спрямувавши татар на московські землі, Польща уникала безпосереднього втручання в кримську міжусобицю, а отже й у дражливе пов`язання її з інтересами Туреччини, перемир`я з котрою залишалося хистким і непевним. При цьому було б збережено лояльність супроти бунтівливих братів, відвернуто на певний час татарську загрозу, прискорено укладання повноцінного миру з Туреччиною, так потрібного через наближення чергової шведської війни, зрештою, було б потішено власну антимосковську налаштованість. Амбівалентну, як завжди, роль відігравали козаки, їхня заанґажованість в кримські справи одночасно й пом`якшувала, і підсилювала «провину» Польщі перед Стамбулом, а от у стосунках з Шагін-Ґіреєм однозначно розв`язувала руки. Власне Варшава активно з цього користалася [15].

Таким чином, судячи з усього, зближення Магмет- і Шагін-Ґірея з українськими козаками, заплутуючи міжнародну ситуацію в регіоні, додавало Москві головного болю й, без сумніву, змушувало твердо тримати руку на пульсі подій. Чи ж мала змогу Москва виконати першу вихідну умову вироблення ефективної поведінки – скласти адекватне уявлення про сутність козацько-татарського союзу, його перебіг, інтереси обох суб`єктів та зацікавлених зовнішніх чинників?

Вдивляючись з такого погляду в характерну для післясмутної Московії систему акумулювання інформації про події в ареалі, на який поширювалися впливи козацько-татарського союзу 1624-1629 рр., не важко помітити багатокомпонентність та збалансованість цієї системи. Ключовими ланками збору відомостей були посольські місії до Криму, Туреччини, Польщі, донських козаків, а також воєводи міст південного порубіжжя, Військо Донське. Як потенційних інформаторів (добровільних і примусових) кожен з перелічених чинників використовував приступне для нього якнайширше коло осіб (від іноземних дипломатів і кримських мурз і послів до полонеників та донських козаків). Суттєво, що українські терени, особливо ближчі до Московії, постійно «прострілювалися» московськими купцями, а також вивідувачами, спеціально засиланими воєводами. У воєводських центрах неодмінно допитувалися вихідці з України на «цареве ім`я», особи, які поверталися з полону турецького, кримського, «литовського» (польського, українського, окремо козацького). Висока частотність появи колишніх полоняників слугувала вагомим фактором поповнення та урізноманітнення відомостей, особливо кримських і турецьких.

Як означена система функціонувала в період козацько-татарської спілки 1624-1629 рр.? За цей час Крим відвідали 4 московських посольства (Я. Дашкова та С. Волкова (1623-1624), О. Прончищева та Р. Болдирєва (1625), Д. Скуратова й М. Посникова (1625-1627), С. Тарбеєва та І. Басова (1627-1629)) [16]. У Москві побувало 5 кримських посольств (1624-1625, 1625-1626, 1626-1627, 1627, 1628), не менше шести разів приходили кримські гінці (1624, 1625 (двічі), 1626, 1627, 1628, 1629) [17]. Ще одне кримське посольство з`явилося невдовзі після остаточної поразки Магмет- і Шагін-Ґірея [18]. Наприкінці березня 1624 р. до Туреччини було споряджене посольство І. Бєгічева, однак воно не доїхало до пункту призначення. І. Бєгічєв був страчений 1 вересня в Карасу-Базарі за наказом Шагін-Ґірея [19]. Після цього до березня 1629 р. припиняються дипломатичні стосунки з Туреччиною на рівні посольств. З боку донських козаків Москву відвідало три військових станиці [20]. До Речі Посполитої послів не засилали, однак у 1625 р. в Москві побували посли від українських козаків на чолі з Іваном Гирею, а під кінець 1625р. та зимою 1626-1627 р. ще два посольства [21]. Як видно з фондів Посольського та Розрядного приказів, активно надсилали власні відписки та допитові свідчення різних осіб порубіжні воєводи від Астрахані до Брянська й Путивля. Така структура інформаційного забезпечення уможливила назагал добру, хоча, як побачимо нижче, небездоганну поінформованість Москви про козацько-татарський союз. Перші сигнали про зближення козаків з Магмет- і Шагін-Ґіреями отримали в Москві вже на початку осені 1624 р. 20 листопада до Посольського приказу потрапила відписка на той час вже мертвого І. Бєгічева з повідомленням, що коли військо братів стояло під Кафою «до Шан-Ґірея прийшли з моря та з Міусу черкас чоловік з п`ятсот, а із Запорог де по Шан-Ґіреєвій присилці черкаси до нього ідуть таки» [22]. В кінці року про суттєву причетність запорожців до розгрому Джанібек-Ґірея та турецького Реджеб-паші під Кафою у Москві дізналися зі статейних списків послів до Криму Я. Дашкова й С. Волкова та розмінщиків з московського боку М. Ізмайлова й Ф. Степанова [23]. Останні до того ж підтвердили інформацію І. Бєгічева про присутність в подіях донського сліду (під Кафою було «донських козаків з п`ятдесят та черкас шістдесят») [24]. Отже, Москва отримала свідчення з обох тривожних для неї питань: налагодження військового співробітництва запорожців з новою владою Криму й втягування ними до справи донських козаків.

Не минув очей Москви і факт укладання козацько-кримського союзу 24 грудня 1624 р. Однак ця ключова подія відбилася в московських джерелах лише в загальних рисах («договір вчинено», головний призвідця й підписант з кримського боку (Шагін-Ґірей), номенклатура попередніх дарунків, надісланих запорожцям калгою) [25]. Пункти угоди залишилися невідомими, про що, окрім відсутності в приказній документації будь-яких прямих вказівок на них, свідчить брак опосередкованих згадок в тій її частині, яка характеризує реакцію центральної влади (царські грамоти та накази воєводам, послам розмінщикам). Так само поза кадром залишився власне переговорний процес. Прина-гідно зауважу, що хоча сам козацько-татарський договір вже неодноразово привертав увагу дослідників [26], підступитися до проблеми переговорів вдалося лише останнім часом. Спершу українському дослідникові Ю. Мицику пощастило віднайти у відділі рукописів Бібліотеки Оссолінських звістку про те, що спочатку між козаками й татарами було досягнуто усної домовленості, а вже потім з`явився письмовий варіант [27]. Подальші ж пошуки в польських архівах дозволили виявити джерела, що проливають світло на вихідні позиції сторін та на хід переговорів.

Документи вийшли з-під пера польського посла в Криму Кшиштофа Краушевського. «Пересторога» посла, подана до таємної ради 10 березня 1625 р., підтверджує інформацію з джерела, використаного Ю. Мициком, про багатоступеневість процесу досягнення домовленостей між сторонами. Власне К. Краушевський наводить перший варіант присяги Шагін-Прея, далі подає козацькі зауваги до неї й коротку власну оцінку тих загроз для Корони, які породжував договір. Інше джерело – «Новини з боку татар і козаків» - доповнює картину описом кількох суттєвих фрагментів переговорів.

Зіставивши «Пересторогу» зі змістом опублікованої С. Голубєвим [28] остаточної присяги Шагін-Прея, не важко помітити, що остання увібрала в себе ті вимоги, які, згідно з повідомленням польського посла, козаки висунули перед калгою після того, як ознайомилися з наданим татарами текстом. А це у свою чергу засвідчує засадничу достовірність інформації К. Краушевського. Принаймні, не викликають сумніву факти існування первісного тексту присяги Шагін-Ґірея та відсутності в тій присязі заявлених послом козацьких вимог. Питання виникають тільки щодо ступеня автентичності «пересторожної» присяги, а також з приводу того, чи насправді обмежувалися козацькі вимоги пунктами, занотованими послом.

Отже, за дуже правдоподібною версією К. Краушевського, вихідна позиція Шагін-Ґірея полягала в тому, щоб обмежитися зобов`язанням: а) не здійснювати «жодних вторгнень в державу найяснішого короля Жигмунта»; б) надавати Польщі на її заклик військову допомогу проти неприятелів; в) «сусідську приязнь», «мир, спокій, згоду» мати з Військом Запорозьким [29]. Впадає в око, що калга, домовляючись з козаками, уводить в поле договору третій суб`єкт – Варшаву – і при цьому більшість зобов`язань воліє брати якраз перед нею, а не перед козацтвом. Така формула давала йому вигоди одразу на двох напрямах: по-перше, зводила до мінімуму формалізацію своїх союзницьких обов`язків при одночасному збереженні підстав вимагати в козаків збройної допомоги; по-друге, засвідчувала лояльність до польського короля, у якого упродовж літа-осені 1624 р. Шагін Ґірей запобігав політичної та військової підтримки – спілки проти Кантеміра й Туреччини, а також офіційного дозволу на використання її підданих – козаків [30]. Калга добре розумів, що укладення ним договору без згоди короля могло якщо й не зруйнувати його польські плани, то погіршити стосунки з Варшавою. Наведені ж вище односторонні зобов`язання при мінімумі властиво «козацьких» статей суттєво пом`якшували б ситуацію.

Однак верхівка козаків виявила далекоглядність, певно, несподівану для кримської сторони. За версією К. Краушевського, політичні вимоги козацтва торкалися конкретизації пункту про приязнь. Козаки вимагали, аби «було долучено до цієї присяги, щоб з усіми Ордами прилеглими вам були приятелями приятелів наших постійно, статечно; при Війську Запорізькому стали, коли нам буде потреба». Крім того, запорожці порушували питання про негайну виплату їм тих упоминок, які Крим отримав від Польщі [31]. Очевидно козаки виявили велику наполегливість, якщо вдалося досягти бажаного. В остаточному присяжному листі натрапляємо на заяву Шагін-Ґірея, що їм від усіх підлеглих Бахчисараю татар («від мене і від людей наших держави Кримської») не буде чинитися жодної кривди. У протилежному випадку калга мусив би «десятьох за одного видати». Калга також зобов`язувався надавати козакам військову допомогу [32]. Ті у свою чергу брали аналогічний комплект зобов`язань супроти Криму. Врешті, у договорі відсутня будь-яка згадка про Варшаву [33]. Звідси випливає не відбита в «Пересторозі» відправна козацька вимога до Шагін-Ґірея – брати зобов`язання безпосередньо перед Військом Запорозьким, а не перед зверхником козаків – Польщею. І саме ця вимога остаточно усамодостатнює коло аргументів, що змушують скоригувати уявлення про деякі тодішні інтелектуальні горизонти козацької еліти.
Переговори козацької верхівки з Шагін-Ґіреєм та укладений договір хронологічно перші, утім виразні свідчення того, що вона чітко усвідомлювала козацтво самостійним і самодостатнім суб`єктом міжнародних відносин, у зв`язку з чим воліє визнання цього від Криму де-юре, а не задовольняється визнанням де-факто, як було ще зовсім недавно. На те, що то був не просто хвилевий настрій, а справді складова тогочасної козацької системи вартостей, вказують стосунки козаків з Кримом у 1635-1638 рр., що виникали на ґрунті спроб центральної влади ханату заручитися підтримкою козацтва для розв`язання внутрішньодержавних проблем (1635-1637 рр.). Козаки тоді демонстрували намір надати таку підтримку лише після укладення відповідного договору. Ця ідея мусила на середину 30-х рр. XVII ст. вже досить сильно засісти в козацьких головах, якщо не те що козацький провід, а й запорожці, які восени 1634 р. вибралися з Дону на море, не спокусилися на звабливі пропозиції калги Девлет-Ґірея «спільно воювати під Білгородом Кантеміра», а вимагали, «щоб він (калга. – В. Б.) надіслав послів своїх до них в Запоріжжя про прямий договір» [34].

Йдемо далі. Під час переговорів у поведінці гетьмана Каленика Ан-дрієвича та його оточення відбилася ще й інша вельми важлива річ: вимога вивести за рамки договору Варшаву й обмежитися виключно Військом Запорозьким віддзеркалює те, що козацька еліта вже мислить не тільки категоріями осібності козацького стану, як було раніше, а й фактично усвідомлює козацтво самодостатньою політичною одиницею в рамках політичного тіла Речі Посполитої. Принаймні, можна стверджувати про виразний рух козацької думки у згаданому напрямі як наслідок «конфесіоналізації козацтва» [35]. Вирізнення у цьому сенсі добігло такої межі, що шукаються зовнішні підпори для змагань з Польщею, вже не тільки станових, а й просякнутих релігійним мотивом. Можливих союзників козаки бачать не тільки в одновірцях – донських козаках, а й у мусульманських сусідах. Згідно з договором 1624 р., калга брав на себе наступне зобов`язання: «Якби неприятель якийсь заявився у пана гетьмана, осавулів, атаманів і всього війська запорозького, я Шагін-Герай, як тільки мене оповістять, з усіми беями і мурзами маю їм помогати» [36]. Як слушно зазначав Б. Барановський, «козаків можна було навіть ужити проти Польщі, стосунки з якою не складались для татар добре» [37]. У такому контексті цілком логічною виглядає глуха звістка московських джерел про те, що під час повстання М. Жмайла до Криму прибули козацькі гінці по допомогу [38].

Важливим для уявнення тодішньої постави козацтва, а також деяких тогочасних практик позаконфронтаційних сусідських відносин козаків з татарами е опис церемоніалу підписання договору. Інформація К. Краушевського тут перегукується зі свідченнями, виявленими Ю. Мициком [39], суттєво доповнюючи їх. З`ясовуємо, що на Січ на чолі з Шагін-Ґіреєм прийшло 12 тис. татар, з протилежної сторони церемонію підпирало 8 тис. запорожців. Після укладення договору калга віддав козакам упоминки, яких ті вимагали. Потім козаки й татари спільно частувалися, а Шагін-Ґірей із задоволення, що нарешті досяг бажаного, «...сам кожному (козаку. – В. Б.) зосібна зі своєї руки чарку горілки давав». Запорожці, як вони традиційно робили в таких випадках, салютували з рушниць, татари ж при цьому «страху наїлися» [40].

Тривожні для московських властей відомості про кримсько-козацький союз обтяжувалися зібраними її послами в Криму упродовж 1624 р свідченнями про однозначно агресивну налаштованість щодо Москви Шагін-Ґірея на противагу його прихильному ставленню до Польщі. Свій норов калга виявив уже при першій зустрічі з московськими послами Я. Дашковим та В. Волковим, відмовившись «шертувати» про дотримання миру й погрожував разом з Польщею розорити Московію [41]. Далі дійшло до пограбування послів, згаданого вище вбивства І. Бегічєва, висування непомірних вимог стосовно розмірів московських упоминок тощо [42]. Під кінець року в Посольському приказі стало відомо й про посольство Шагін-Ґірея до Варшави: глуха звістка про це містилася у відписці путивльських воєвод О. Головіна та І. Єсипова [43]. Сюди ж слід додати повідомлення М. Ізмайлова та Ф. Степанова про контакти калги по дорозі з Персії з казиївськими ноґаями [44]. У підсумку вимальовувалася неприємна для Москви перспектива визрівання передумов для масштабного нападу кримців із залученням українських козаків, ноґайців (як мінімум казиївців та малих ноґаїв) і при позірному нейтралітеті Варшави. Щоправда, безпосередніх приготувань до вторгнення Шагін-Ґірей не робив. Гостроту ситуації також суттєво пом`якшували, на що слушно вказував О. Новосельський [45], глибокі розбіжності між братами з більшості зовнішньо- та внутрішньополітичних питань, нестабільність становища ханату відносно Туреччини, конфлікт нової кримської влади з Кантеміром. Утім, жоден з братів ні в 1624 р., ні надалі не переходив межі, яка відділяла різновекторність поглядів (а часто й дій) від руйнівної конфронтації. Успішна ж організація Шагін-Ґіреєм крупного багатосуб`єктного походу на Москву за участю українських козаків при одночасному відверненні останніх від дошкульних морських походів (що було б тоді справою реальною) могла зламати налаштованість Порти на мир з Москвою, розрядити напругу в Криму, в кримсько-турецьких стосунках, каталізувати остаточне замирення султана з Польщею, а отже зруйнувати так потрібну для Москви систему противаг.

Як випливає із московських заходів відносно Туреччини, Криму, Ноґаю, українського та донського козацтва, датованих зимою-весною 1625 р., спершу Москва подій не форсувала, ставлячи, очевидно, на неподоланність комплексу перешкод, з яким зіштовхнувся Шагін-Ґірей, і про який вона була добре поінформована. До розважливості певною мірою підштовхувало Москву також вгрузання калги на початку року в ногайські справи, про яке вона вперше довідалася від козацького посольства Івана Гирі (лютий). Крім того, посланці доклали зусиль, аби переконати Посольський приказ у винятково антитурецькій спрямованості козацько-татарського договору й навіть у намірах Варшави напустити запорожців на Порту(!) [46]. Сприяли в цьому козакам і дії авантюриста Олександра Яхії, представники якого прибули до Москви наприкінці 1625 р. і малювали перед тамтешніми політиками (проте безуспішно) спокусливі перспективи антиосманської ліги [47].
З емісарами О. Яхії Москва повелася чемно, але безпредметно, а в кримсько-козацькому питанні взяла паузу й зосередилася на збиранні інформації та на спробах пом`якшити позицію Шагін-Прея. Наказ посланцям до Криму О. Прончищеву та Р. Болдирєву обмежувався вказівкою «провідувати чи черкаси з ханом і калгою в зносинах» і чи «злих намірів на Московську державу від калги очікувати» [48]. Путивльські воєводи отримали розпорядження вивідувати «черкаські вісті», особливо ті, які торкаються стану козацько-кримських і козацько-польських стосунків [49]. Враховуючи московський підхід першої половини XVII ст. до акумуляції українських новин, можна вмотивовано припустити, що подібні накази отримали також воєводи інших порубіжних міст – Севська, Брянська, Білгорода, Валуйок тощо. Показово також, що до донських козаків заходів «на випередження» не вживалося. Свідчить про це відсутність у тексті царської грамоти до Війська Донського від 22 жовтня 1625 р. згадки про надсилання на Дон царських послань восени 1624 – влітку 1625 р., тоді як вказується на грамоти 1622-1623 рр. [50]

Ближче до середини 1625 р., однак, ситуація в Криму загострюється. Успіх у поході на Кантеміра та задній хід султана в стосунках з Магмет- і Шагін-Ґіреями зміцнили позиції братів у ханаті, й калга енергійно взявся за реалізацію своєї старої ідеї великого походу на Московщину. Цього разу його інтерес підживлювали й ноґайці. У Москві оперативно, до того ж із різних джерел, отримали інформацію про заходи Шагін-Ґірея. Ще на весні астраханські воєводи звідомлювали центр, що на Волзі було перехоплено кримських послів до орди Великих ноґаїв. Мета посольства полягала в перетягненні орди в Приазов`я для спільного кочування з казиївськими поганцями [51]. У березні-квітні, як з`ясував О. Новосельський, один із мурзів Великого ноґаю Ак-мурза втік до Криму й зі свого боку спонукував калгу до походу, запевняючи, що ноґайці тільки й чекають активних дій [52]. Шагін-Ґірей тим часом направляв вивідувачів під Терки, а московським посланцям виголошував давню вимогу кримських правителів до Москви – віддати незаконно відібрані Казань та Астрахань [53]. 21 червня донський отаман Григорій Клейменов повідомляв почуті в Україні вісті, що ноґайці хочуть від Астрахані відкочувати до Криму і що «з Криму Шан-Ґірей піднімається з усіми ратними людьми, а хоче йти Московську державу воювати» [54]. Москва через астраханських воєвод вжила превентивних заходів [55], але напруга не спала.

Ситуація для Московії ускладнювалася й тим, що в приготуваннях Шагін-Ґірея засвітилися українські козаки. В кінці липня до Розрядного приказу надійшла відписка рильського воєводи М. Гагаріна з повідомленням, зробленим на підставі вивіданих розвідником К. Якимовим у Білій Церкві та Києві відомостей, що «кримський цар вийшов з Криму з багатьма людьми, а йде де, государ, на твої государеві міста, а з ним, государ, запорізьких козаків 800 чоловік, а ті, государ, козаки прийшли до нього без гетьманського відома» [56]. З іншого флангу, донського, надійшла споріднена інформація. Вивідувані воронезького воєводи говорили наприкінці серпня, що Шагін-Ґірей закликав своїх союзників запорожців до походу на Москву, «...і запорозькі козаки з ним були і з ним на Московську державу іти не захотіли» [57]. Більше того, ці вивідувачі вели мову про прагнення калги через свого посла вплутати в справу ще й Польщу і що «король до кримського царя і до калги Шин-Ґірея писав, щоб звав до себе на допомогу запорізьких черкас», бо сам король нібито «запорізьким черкасам велів іти на Московську державу і запорізькі черкаси того не послухали і до нього не пішли» [58]. При ближчому розгляді не вся інформація, що надійшла до Москви з Воронежа та Рильська, виглядає переконливою. Зокрема, явно недостовірними є новини про позицію Польщі [59]. Але повідомлення воєвод влучно передавали загальний образ ситуації – дальшу підготовку Шагін-Ґірея, його спроби використати своїх союзників-козаків та різноголосся в середовищі останніх. Те, що частина запорожців усупереч волі старшини вирішила приєднатися до калги, виглядає цілком реальним. Перша половина 1625 р. була позначена загостренням козацько-татарських стосунків. У своєму статейному спискові О. Прончищев та Р. Болдирєв детально описали ситуацію, про яку інші джерела говорять обтічними натяками [60]. Каменем спотикання для союзників стала зовсім не зрада Шагін-Ґіреєм козацьких інтересів перед Польщею, як писав М. Грушевський [61], а невдача потужного, скоординованого з донцями травневого походу під Трапезунд, де нападників погромила турецька флотилія, яка підійшла до міста на п`ятий день штурму [62]. Розгнівані запорожці списали поразку на подвійну гру калги: «Шан-Ґірей-царевич відпускав нас з Дніпра турського воювати, а сам до турського з вісю послав, що ми йдемо під його міста воювати: така його правда». Гнів козаків був настільки сильним, що навіть виникла ідея розірвати стосунки з калгою. Ще до повернення на Січ запорожці переобрали старшину й «відсторонили тих, хто з Шан-Ґіреєм мирився». В Криму очікували від козацької флотилії ворожих дій. Сам Шагін-Ґірей мусив перепрошувати козаків. Вже із Січі запорожці надіслали до Бахчисарая листа, в якому перерахували всі свої претензії й погрожували виправою на Крим. Цар і калга мусили висунути до Перекопу частину свого війська [63]. Утім, далі голосних заяв діло не пішло. Але оголивши хисткість козацько-татарського союзу, цей конфлікт був спроможний викликати розбіжності в середовищі українських козаків, а звідси й зазначений вище різнобій з приводу долучення до планованого калгою московського походу.

О. Прончищев та Р. Болдирєв вирушили з Криму у вересні. Зібрані ними свідчення, схоже, стали для Москви одним із останніх сигналів, який змусив перейти від тактики пасивного вичікування й збирання інформації до активного втручання в справи по всьому фронту – від орди Великого ноґаю до українських козаків. При цьому заходи Москви засвідчують, що повідомлення послів про кризу в козацько-татарських стосунках не навіяли їй думки про затухання військового союзу козаків з Шагін-Ґіреєм. Так само не розхолодили й новини про султанів наказ Магмет-Ґіреєві виступити в похід на Польщу та про козацьке повстання під орудою М. Жмайла. Невипадково ще задовго до з`ясування того, що запорожці під час повстання зверталися до кримців за допомогою проти Варшави [64], Москва поновлює призупинені в 1624 – на початку 1625 рр. спроби заборонити зносини донських козаків із Січчю. У такий спосіб вона пробує розірвати вісь Дніпро-Дон як одну із вірогідних ланок задумуваної Шагін-Преєм антимосковської спілки. Адже в умовах домінування українських козаків у запорозьке-донських стосунках Дон вважався партнерами Шагін-Ґірея по військовому союзу за одну з точок опори і в стосунках з мусульманськими сусідами, і в змаганнях з Варшавою. У 1624-1629 рр. українським козакам вдалося підпорядкувати своїм інтересам дії Війська Донського на турецько-татарському напрямі. Завдяки запорожцям донці частково долучилися до підтримки Магмет- і Шагін-Ґіреїв під Кафою, а від середини 1624 р. спрямовували енергію лише на Туреччину. Крім того, більшість морських походів з Дону в 1624-1625 рр. і далі до 1629 рр. були спільними, українсько-донськими, а найпотужніші з них органічно вписувалися в тактичну лінію запорожців на кримсько-турецькому напрямі.

Руйнуючи спілку українських та донських козаків, Москва могла розраховувати відразу на кілька вигод. Забивався клин у вибудовуваний Шагін-Ґіреєм антимосковський пояс Волга – Дніпро. Без підштовхування з боку запорожців участь донців у антимосковських акціях Криму ставала практично нереальною. Українські козаки позбувалися своєї опори у ділянці кримсько-турецьких заходів. Ослаблення для Порти загрози з боку Дону при збереженні, а то й посиленні – з боку Дніпра, позитивно відбилося б на турецько-московських стосунках, полегшило б московській дипломатії досягнення тут трьох головних завдань – остаточне устійнення мирних відносин, скріплення намірів султана зруйнувати козацько-татарський союз й польсько-кримське порозуміння шляхом примусу татар до набігів на українські землі, зрештою, роздмухування суперечностей між Стамбулом та Варшавою.

Власне курс на розірвання зв`язків українського козацтва з Доном Москва бере з початку 20-х рр, відколи остаточно з`ясувалася посутня роль запорожців у здійснюваних з Дону морських і сухопутних походах, цих дошкульних ударах по новій московській політиці щодо Криму й Туреччини. Підхід Москви вперше реалізували царські грамоти до Війська Донського від 29 травня, 17 червня та 20 вересня 1622 р., у яких містилися категоричні заборони на будь-які контакти з українськими козаками як збудниками неприязні між государем і мусульманськими сусідами на півдні [65]. У березні 1623 р. московський тиск посилився. На Дон був споряджений спеціальний посланець князь М. Бєлосельський з широким колом завдань щодо вивідування