1. Польський сейм, який відбувся у грудні 1649 — січні 1650 рр., відмовився затвердити пункт Зборівського договору стосовно скасування унії. Серед козацтва, міщан та селян це викликало обурення і недовіру до реальної можливості втілити умови Зборівського договору у життя.

2. На початку 1650 р. з неволі повернувся М. Потоцький. В Україні поширились чутки, що його випустили для того, аби він помстився козакам, і що татари йому у цьому допоможуть. Серед населення звучали заклики до зброї і пропозиції рушити на лінію (західний кордон козацької землі по річки Случ та Мурафі). Б. Хмельницький провів переговори з кримським ханом та турецьким султаном, які підтвердили вірність укладеного українсько-кримськотатарського союзу.

3. Волею польського короля 30 березня 1650 р. М. Потоцький був поновлений на своїй посаді великого коронного гетьмана і призначений головнокомандуючим збройними силами Польщі. Король пропонував йому розпочати формування польського війська, а табір розташувати не в Луцьку, а на Наддністрянщині та Поділлі або ближче до козацької лінії [1, С.324]. М. Потоцький почав збирати військо, що було сприйнято в Україні як відмову Польщі від Зборівського договору і підготовку до війни.

4. Через поведінку М. Потоцького питання війни і миру почали загострюватися. До Б. Хмельницького він написав ультимативного листа, в якому в образливій формі вимагав вивести козацьке військо з Брацлавщини і повернути шляхті майно, а також заборонив мати зносини з іноземними державами. Одночасно став зосереджувати війська на українському кордоні.

Б. Хмельницький у вересні 1650 р. здійснив блискавичний похід у Молдавію у складі 40 тис. української піхоти і 20 тис. татарської кінноти. Результати походу завершились українсько-моддавською угодою, згідно з якою Молдавія стала союзницею України проти Польщі. Повертаючись з молдавського походу, Б. Хмельницький вислав М. Потоцькому ультиматум, в якому вимагав негайно розпустити військо, погрожуючи, що інакше він разом з татарами піде на Польщу. М. Потоцький вимушений був відвести свої війська від українського кордону.

5. Від татар Б. Хмельницький отримав інформацію, що в Криму поляки ведуть певну роботу з метою підкупити кримського хана. його оточення, беїв та мурз, аби ті виступили проти козаків. Ця інформація поширилась серед населення України і викликала анти-польські настрої, спричинивши таким чином невідворотність війни проти польської шляхти. Б. Хмельницький вимушений був знову звернутися за Гарантіями союзу до турецького султана, який у своєму листі (грудень 1650 р.) запевнив українського гетьмана, що „кримський хан отримав від нього суворий наказ, щоб він на польську сторону не звертав ні свої очі, ні свої вуха, а, навпаки, якщо б звідти подув на вас і на все ваше військо який-небудь злий вітер, почалася воєнна руїна або пригноблення, якщо б поляки захотіли на вас раптово і навально напасти, то щоб він завжди, коли буде потреба, вам допомагав своїм спритним і швидким татарським військом" [1, С.373-376].

У цих умовах до своїх маєтків почала повертатися шляхта. Порушуючи умови Зборівського договору, вони почали карати селян за участь у повстанні. Так, за свідченням А. Виміни, князь Корецький покарав своїх підлеглих, посадовивши їх на палі [2, С.188.]. Про жорстоку розправу М. Потоцького над селянами повідомляє Г. Граб`янка [3, С.95-99]. Усе це викликало нову хвилю селянських повстань проти польської шляхти.

Союзні відносини України з Кримським ханством та Молдавією, дружні дипломатичні стосунки Б. Хмельницького з турецьким султаном, трансільванським князем та московським царем, а також наявність у розпорядженні козацького гетьмана величезної армії викликали у польського короля та його оточення стурбованість. На сеймі (грудень 1650 р.) польський король закликав до збройної боротьби проти Б. Хмельницького. Сейм прийняв ухвалу про створення 50-тисячної регулярної армії та про скликання ополчення (посполите рушення) [4, С.68]. Районом зосередження польського війська було обрано спочатку Старокостянтинів, а потім містечко Сокаль. У відповідь на ці заходи Б. Хмельницький оголосив збір війська до Білої Церкви. За думкою В. Маєвського, початок війни 1651 р. поклали імпульсивні люди з обох боків: Д. Нечай та М. Калиновський. Перший (брацлавський полковник), підтримуючи осередки селян-повстанців, на початку лютого 1651 р. зайняв містечка Красне та Мурафу на польській стороні. Другий (польний коронний гетьман), маючи 12-тисячне військо для приборкання повстання на Брацлавщині, раптово атакував Красне, а потім і Мурафу. Козацькі загони були розгромлені, загинув і Д. Нечай. Після цього М. Калиновський перейшов лінію, здобув декілька міст на українському боці і 10 березня підійшов до Вінниці, облогу якої вів протягом тижня. Від Білої Церкви, де була зосереджена українська армія, вирушив на допомогу І. Богунові до Вінниці її авангард, який складався з чотирьох козацьких полків та загону татар. Удар, завданий М. Калиновському, викликав у польському війську (за свідченням польського офіцера) паніку, що перевищувала пилявецьку. Опам`ятавшись біля Бара, М. Калиновський вирушив до Кам`янця-Подільського. Авангард української армії переслідував польське військо до цієї фортеці, а потім на північний захід до району Сокаля. Основним завданням авангарду було блокувати основні комунікації ворога на театрі воєнних дій з метою його ізоляції і виснаження.

Очевидно, збір війська до Білої Церкви Б. Хмельницький оголосив у лютому 1651 р. Лист очаківського бея Армадана (лютий 1651 р.) до Б. Хмельницького свідчить, що останній ще раніше, мабуть, у січні 1651 р., звернувся за допомогою до кримського хана. Мова йшла, напевно, про виділення поки що авангарду кримськотатарського війська, тобто невеликого загону, у розпорядження Б. Хмельницького. Армадан повідомляв, що нуреддін-султан вирушив у похід і зараз перебуває у Перекопі, а він (Армадан) через декілька днів направить до Б. Хмельницького військо, очолюване його хорунжим Ахметом Кургушом [1, С.385-387]. Отже, на допомогу Б. Хмельницькому до Чигирина Іслам-Ґірей III відправив загін кримських та очаківських (можливо, й інших) татар на чолі зі своїм молодшим братом нуреддін-султаном Газі-Ґіреєм. Через свою шляхетність і важливість посади у ханаті він не міг вирушити у похід, маючи військо менше 20 тис. воїнів [5, C.234]. Вважаємо повідомлення джерел та літератури [4, С.90], що у нуреддін-султана було 5-8 тис. воїнів, помилковим.

Затримка з висланням допомоги з боку кримського хана, у тому числі і його прихід в Україну пізніше, ніж очікував Б. Хмельницький, можливо, була пов`язана з нападами на Крим донських козаків або з іншими причинами внутрішнього життя. Але звертання Б. Хмельницького у грудні 1650 р. до турецького султана Мухамеда, а в лютому 1651 р. до його великого візира Ахмед-паші з проханням у листах, щоб кримський хан надавав допомогу Війську Запорізькому [1, С.387-390], свідчить, що в українсько-кримськотатарських стосунках відбулися серйозні зміни.

По датах підписаних документів орієнтовно можна визначити, що Б. Хмельницький у середині березня 1651 р. прибув до Білої Церкви, де вже була зосереджена українська армія. Зі собою він, очевидно, привів загін кримськотатарського війська та гетьманську артилерію. З початком квітня 1651 р. полки рушили з Білої Церкви за окремими маршрутами до лінії по ріці Случ у район Старокостянтинова. У двадцятих числах цього місяця штаб Б. Хмельницького стояв у Животові, де він зустрічав посла турецького султана [1,С.403-404]. У кінці квітня військо було зосереджене біля Гончарихи, а потім рушило до Старокостянтинова [1, С.405-406]. Постоявши там майже тиждень, воно пройшло через Проскурів, Волочиськ, Тернопіль і стало табором біля Зборова, сподіваючись перекрити шлях просування польського війська до кордонів Війська Запорізького. Тут гетьман підписав кілька універсалів, зокрема 19, 25 і 26 травня 1651 р.[6, С.216-218] Пересвідчившись, що польський король зі Сокаля планує рушити іншим шляхом, Б. Хмельницький повернувся через Тернопіль до Збаража і 3 червня зупинився на шляху до Вишнівця у Колодному (10 км північніше Збаража) [6, С.218]. Загальна чисельність козацького війська була у межах 60-70 тис. чоловік [7, C.259], тобто 15-17 козацьких полків. Оскільки полкова артилерія (3-фунтові гармати) складалася з 6-7 гармат у кожному полку [8, С.220], а артилерія головного командування (гетьманська), тобто важка польова артилерія, була у межах 30 гармат [8, С.220], то загальна чисельність артилерії української армії становила 100-130 гармат. У складі українського війська було близько 170 тис. повстанців, не менше 20 тис. татар та 5 тис. турецьких воїнів [4, С.86, 105]. Кримський хан прибув до українського табору, що біля Колодного, 17 червня 1651 р. [4, С.98] Але кількість кримськотатарського війська, що подається у джерелах і працях, — 28-30 тис. чоловік [4, С.99.], значно занижена. Річ у тім, що відповідно до своєї шляхетності і посади в ханаті він не міг вирушити з військом, яке нараховувало б менше, ніж 60-80 тис. воїнів [8, C. 234.].

У польському таборі під Сокалем було зосереджено 70 тис. чоловік, серед них 40 тис. посполитого рушення, 12 тис. піхотинців і драгунів, а також не менше 200 тис. чоловік челяді. Ширилися чутки, що через те, що не приходить кримський хан, Б. Хмельницький збирається вирушати назад на Наддніпрянщину. Ця дезінформація з боку Б. Хмельницького поширювалася навмисне, щоб змусити короля зрушити з місця. Але король і його радники боялись вирушати з табору, щоб не повторився зборівський варіант, і побоювались висилати авангард проти української армії, аби не трапилось так, як під Жовтими Водами. З великою обережністю з 15 по 20 червня військо просунулось на 60 км на схід до Берестечка, на більш зручну позицію. Повіривши, що Б. Хмельницький буде відступати до Наддніпрянщини, король удосвіта 27 червня залишив табір під Берестечком і вирішив ще просунути своє військо на схід до Дубна (відстань 50 км). Але своєчасно він отримав звістку, що хан прибув до Б. Хмельницького, і, враховуючи гіркий досвід минулого, не став ризикувати, а повернувся назад у табір під Берестечком [4, С.103-104]. На нашу думку, Б. Хмельницький розраховував не тільки виманити короля з непридатної для поля битви місцевості, а й атакувати польське військо під час маршу і вичікував зручного моменту (для цього ж поширювались чутки про його відступ до Наддніпрянщини), коли воно почне своє просування. Очевидно, Б. Хмельницькому 26 червня стало відомо, що наступного дня вдосвіта польське військо вирушає на Дубно, і він вирішив зранку 27 червня скористатися цим для розгрому ворога на марші або при підході його у район устаткування табору. Але початок маршу у цей день ускладнювався релігійною обстановкою у кримськотатарському війську. Згідно з мусульманським календарем, сьомий місяць Раджаб у 1651 р. у перерахунку на християнський григоріанський календар тривав з 20 червня по 19 липня [9, С.286]. Це один з чотирьох священних місяців, про які Сура 9:36 Корану говорить". „Воістину, число місяців у Аллаха — дванадцять місяців у писанні Аллаха у той день, коли Він створив небеса і . З них — чотири заборонених, це — стійка релігія: не причиняйте ж в них зла самим собі та борітеся всі з многобожниками, яг вони борються з вами. І знайте, що Аллах — з богобоязливими!" [10, С.164] Раджаб — це місяць „малої" прощі до Мекки. В цей місяць заборонялось вести війни. Це — „місяць Аллаха", „місяць Алі", „глухий" тобто упродовж нього не чути гніву Божого, „проливний", бо упродовж нього на людей проливається милість Божа. Існує думка, що у Раджаб Мухамед отримав перше „одкровення", був народжений або зачатий, на 27 число припадає день його вознесіння на небо. З 14 днів року, під час яких правовірний повинен був не спати і молитися, 3 припадають на Раджаб. Піст 27 числа Раджаба у ритуальному значенні дорівнює 60 місяцям посту або 100 ночам посту і 100 ночам молитов, піст одного дня у Раджабі дорівнює одному звичайному місяцеві посту та ін. Це місяць благочестивих діянь, воздаяння за які багатократно збільшуються порівняно з іншими місяцями Напередодні першої п`ятниці Раджаба читаються особливі „молитви дарів" [11, С.196]. Тому, мабуть, 22 червня (четвер) і 23 червня (п`ятницю) все кримськотатарське військо провело у молитвах у таборі біля Колодного. Зазначимо, що п`ятниця — святковий день у мусульман („день зібрань"), день обов`язкового зібрання повнолітніх, здорових, вільних мусульман до мечеті для полуденної п`ятничної молитви і слухання проповіді. Існує багато легенд про святкування п`ятниць на небесах, цей день ще називають „днем щедрості Аллаха" [11, С.196].

Про заборонені місяці у Сурі 6:2 Корану сказано: „О ви, що увірували! Не порушуйте обрядів Аллаха, ні заборонених місяців, ні жертвенних тварин, ні прикрас, ні прагнучих до дому забороненого, які шукають щедрості від їх Господа і благовоління" [10, С.102].

За повідомленнями джерел, 30 червня (п`ятницю) 1651 р. у татар був „байрам" [12, С.134]. Аналіз цього питання показав, що це був курбан-байрам, яким у священні місяці (в тому числі й у Раджаб) завершувалась Умра — мала проща [11, С.242.]. Головним змістом курбан-бай-рама було виконання Манасика — ритуального жертвування [11, С.157], в якому брали участь не тільки прочани, а й всі мусульмани. З цією метою кожна сім`я різала домашніх тварин, м`ясо яких на дві третини роздавалось бідним. Відвідувались могили предків та близьких людей. Свято тривало 3-4 дні. Отже, воно розпочалося 27 червня спеціальними молитвами особового складу кримськотатарського війська, а завершилось святковою трапезою та жертвуванням 30 червня [11, С.89].

Усе це дає підстави для висновку, що дні, які припадали на проведення Берестецької битви, були несприятливими для кримськотатарського війська, тому що з боку його командування відбувалося свідоме порушення релігійних обрядів і заборон. Останнє було добрим ґрунтом для морально-психологічної кризи, в основі якої лежав страх перед Божою карою. На нашу думку, Б. Хмельницькому вдалося переконати Іслам-Ґірея III у необхідності вплинути на похідних мулл, які, у свою чергу, мали вплинути на особовий склад війська, щоб розпочати марш 27 червня. Але, як показали наступні події, це порушення Корану не виправдало себе: ворог не рушив з місця, а серед кримських татар почуття вини перед Аллахом та побоювання того, щоб він не відвернувся за це від своїх правовірних, наростало.

Розглянемо деякі аспекти цієї битви.

Між табором українського війська (Колодне) та табором польської армії (Берестечко) відстань приблизно 80 км. Для її подолання Б. Хмельницькому необхідно було не менше двох діб. Розрахунки свідчать, що Б. Хмельницький та Іслам-Ґірей III вирушили від Колодного вранці 27 червня за маршрутом: Колодне — Вишнівець (переправа через Горинь) — Кременець (переправа через Ікву) — Козин (переправа через Пляшівку) й у кінці дня 28 червня вийшли на рубіж Лешнів — Редьків — Острів. Першим рухався передовий загін (загін особливого призначення), який складався з татарської кінноти, підсилений козацькими (драгунськими) підрозділами. За ним на відстані півпереходу (15-20 км) рухались головні сили української армії у складі піхоти, артилерії та обозу. У кінці дня 27 червня Іслам-Ґірей (передовий загін) зупинився на ночівлю північно-західніше Кременця на рубежі Дубно—Козин, а Б. Хмельницький — північно-західніше околиці Кременця. Очевидно, їм вже було відомо, що король відмовився від просування до Дубна, тому зранку плану­валося рушити до Берестечка.

Припущення, що кримськотатарське військо рухалось від Колодного до Лешнева окремим маршрутом [4, С.103-104], не може бути прийнятним. І ось чому:

1. Уся небезпека для польської армії у площині тактичних чинників полягала у поєднанні української піхоти з татарською кіннотою на полі бою. Це позбавляло поляків їх тактичної переваги в ударній силі своєї кавалерії, яку вони завжди мали, воюючи проти повстанських козацьких армій. Оскільки просування військ є складовою частиною задуму битви, то питання поєднання козацької піхоти з татарською кіннотою на марші є обов`язковим і має свої особливості.

2. До цих особливостей належить створення з кінноти, підсиленої піхотою та артилерією, передового загону або загону особливого призначення [13, С.88.], завданням якого було: а) проведення тактичної розвідки (охоронної та бойової); б) прикриття головних сил армії, у тому числі й шляхом проведення короткочасного бою, щоб головні сили встигли наблизитись до району бойових дій і зайняти необхідний бойовий порядок. Для цього між передовим загоном і головними силами встановлюється відстань, яка дорівнює половині денного переходу (15-20 км) або 3-4 годинам бою [13, C.88]. Отже, незважаючи на високі маршеві можливості татарської кінноти, вона змушена була рухатись зі швидкістю обозу, дотримуючись встановленої відстані від головних сил армії.

3. Рух татарських загонів на маршрутах, паралельних основному, є цілком закономірним — це рухома бокова мережа охоронної розвідки, що висилалась передовим загоном та головними силами української армії.

Зранку 28 червня головні сили української армії рушили від Кременця до Козина, а передовий загін почав переправлятись через Пляшівку і рушив до Лешнева для обладнання коша. У цей час розвідувальний загін підійшов до польського табору, провів розвідку, спалив навколишні села, відбив у королівської челяді багато коней, які паслися далеко за межами табору [4, С.104]. Після переправи через Пляшівку і зосередження біля Лешнева, де були залишені запасні коні, передовий загін у другій половині дня 28 червня підійшов до польського табору під Берестечком і забезпечив проведення бойової розвідки, яка була зосереджена на вивченні рельєфу поля бою, сил ворога, розташування та укріплення табору. Особливо сприятливі умови для такої роботи створюються при проведенні герців, тому татари і козаки закликали поляків до двобою. Надвечір передовий загін був атакований значними силами польської кінноти і вимушений був відступити, зазнавши вагомих втрат [4, С.104]. Наприкінці дня 28 червня у район битви прибули головні сили української армії на чолі з Б. Хмельницьким. Поразка передового загону 28 червня, замішана на релігійному ґрунті, негативно вплинула на настрій татарських воїнів. Про це свідчить той факт, що наступного дня для підняття морального духу свого війська у передові шеренги бойових підрозділів татарської кінноти стали найвищі особи ханату, впливові люди, відомі полководці. Серед них брати хана: калга-султан Крим-Ґірей, нуреддін-султан Ґазі-Ґірей, а також перекопський бей Туґай та ін. Атаки татарської кінноти при підтримці козацької піхоти зранку 29 червня привели до розгрому правого крила польського війська, суттєвих втрат його особового складу та підрозділів тилового забезпечення (обозу). При цьому татари широко застосовували тактику удаваної втечі, що стало пасткою для поляків. Незважаючи на успіх бою, у ньому полягло багато ханської рідні, відомі люди в державі, в тому числі й Туґай-бей [14, С.163; 15, С.30]. Це, безперечно, було сприйнято як кару Аллаха за недотримання Святого письма. Втрата близьких, рідних людей, які були одночасно опорою держави, очевидно, паралізувала волю Іслам-Ґірея III, вселила страх у його душу. Морально-психологічна криза вразила і все його військо. Ми вважаємо, що Іслам-Ґірей обговорив стан своїх справ з Б. Хмельницьким. Наступного дня, 30 червня, була п`ятниця, і хан, мабуть, посилаючись на те, що завтра релігійне свято, просив українського гетьмана врахувати його стан і настрої у війську, організувати і провести бій з мінімальною участю його армії. Невипадково у розповіді посла Б. Хмельницького С. Савича у Посольському приказі у Москві (21 вересня 1651 р.) про Берестецьку битву читаємо: „Кримський хан у той час стояв зі своїм військом нагорі і тільки споглядав, а в бій не ходив: інше кримське військо, що було за горою, пішло частково у біга [...] Бо був у них байрам і битися їм з поляками не можна [...] Після бою поїхав гетьман Богдан Хмельницький до хана і почав йому говорити: найясніший пане, де ж твоя правда — стоїш з людьми, а допомоги ніякої не чиниш, хіба це додає нам сили? А хан гетьману Богдану Хмельницькому відповів: для чого ти, пане гетьмане, табором так близько став до табору польських людей, у нас зараз байрам, тому битися не можна. А тому багато татар пішло до загонів, а деякі по дорогах литовських людей та купців переймають та здобич собі беруть. І тоді гетьман Богдан Хмельницький хану сказав: найяснійший хане, ти тільки стій і у бойових порядках військо тримай, навіть у бій не ходи, з я вже, надіючись на господа, стану цієї ночі промишлять над табором польським" [12, С.134]. Достовірність інформації, яку подав С. Савич, підтверджується тим, що Б. Хмельницький зранку 30 червня здійснив наступ на польське військо 10-рядним табором з возів. Очевидно, планувалось змарнувати день на укріплення табору і цим звільнити від бою кримськотатарське військо, а наступного дня розпочати вже спільно бойові дії. В разі, якщо ворог розпочне бій. наступальні атаки вести козацькою піхотою при підтримці татарської кінноти. Така тактика дозволяла вивільнити основний склад кримськотатарського війська від бою. Вранці 30 червня українська армія з`явилася на горизонті, рухаючись 10-рядним возовим табором. Спочатку табір йшов фронтально на польське військо, а потім був скерований на їх лівий фланг, де поляки вимушені були відступити. Іншими словами, коли табір вийшов на поле бою, він рушив паралельно Пляшівці і бойовим порядкам польського війська, перед яким раптово виникла неприступна рухома оборона української армії. Зупинившись, козаки негайно розпочали укріплювати табір [4, С.107-108].

Зауваження хана, що український табір зупинився дуже близько від польського табору, є справедливим, хоч вини у цьому Б. Хмельницького дуже мало, бо стати далі заважала з тилу заболочена Пляшівка. Але такий бойовий порядок був невдалим, бо позбавив українське військо можливості маневрувати на полі бою, особливо на правому його фланзі. При атаках ворога на цей фланг перекривався шлях підходу до нього татарської кінноти, щоб надати підтримку. Рухові по тилах заважав болотистий берег Пляшівки, а обійти ворога з тилу заважали його бойові порядки.

Аналіз схеми бойових порядків військ під час Берестецької битви, наведеної у монографії І. Свешнікова „Битва під Берестечком" [4, С.107], дозволяє дати оцінку тактичного використання військ на полі бою з обох сторін. Бойовий порядок української армії був побудований згідно з новою лінійною тактикою. Піхота, що складала правий фланг і центр, мала у глибину 10 лав під захистом возових рядів, а кіннота — лівий фланг. Полкова (легка польова) артилерія була роз­ташована у бойових порядках піхоти (у першій лаві), а артилерія головного командування — гетьмана (важка польова) — перед бойовими порядками центру. Командний пункт кримського хана прикривала батарея з двох гармат малого калібру [4, С.109]. Як уже вказувалось, близьке розташування від табору польських військ бойових порядків української армії обмежило її у головному параметрі бою — маневруванні з метою організації взаємодії між піхотою та кіннотою, а також зробило командні пункти вразливими до вогню артилерії ворога. Артилерійського обстрілу зазнав командний пункт Іслам-Ґірея III, що мало катастрофічні наслідки. Серйозним недоліком бойового порядку української армії була відсутність артилерійської і піхотної підтримки кримськотатарського війська (та його командного пункту), особливо в умовах, коли планувалося обмежити його участь у битві. Тих двох гармат малого калібру, що мав Іслам-Ґірей III, було замало, щоб дати відсіч артилерійській атаці ворога. Хоч командний пункт Іслам-Ґірея III і прикривався загоном турецької піхоти [4, С.108], проте була відчутна відсутність піхотної підтримки на лівому фланзі кінноти, якої вимагала тактична обстановка. Невипадково командування правого крила польського війська побоювалося наступати на лівий фланг татарської кінноти, вважаючи, що у сусідньому лісі перебуває козацька засідка [4, С.109].

Як повідомляє І. Свешніков, бойовий порядок польського війська на полі бою під Берестечком (нетрадиційний для поляків) був запропонований королеві німцем Гертляндом [4, С.106]. Цей спосіб поділу війська на три різновеликі частини (авангард, головні сили та ар`єргард) не є німецьким (німці лише використовували його під час Тридцятилітньої війни 1618-1648 рр.). Він апробований голландцями під час їх боротьби за свою незалежність 1567-1609 рр.[16, С.341] На вище­згаданій схемі: праве крило польського війська — авангард (С. Лянцкоронський), ліве — ар`єргард (Я. Вишневецький) і у центрі — головні сили (Ян Казимир). Така побудова війська дозволяла маневрувати усіма трьома його частинами на полі бою, взаємодіяти, але на час проведення битви під Берестечком цей глибокий бойовий порядок вже поступився більш прогресивній тактиці — лінійній, згідно з якою військо будується в одну або кілька ліній. Головними родами військ стають кіннота та артилерія, піхоті ж відводиться допоміжна роль. За принципами цієї новітньої тактики були побудовані головні сили, якими командував Ян Казимир. У центрі він поставив кінноту, а на флангах — піхоту, одну артилерійську батарею розташував у центрі, а дві по флангах [4, С.106]. Загальна побудова польського війська на полі бою не вплинула на результати битви, зокрема на перемогу, бо її визначив тільки наступ головних сил, які очолював король Ян Казимир. Інші ж частини бойового порядку не були використані, за винятком невдалої атаки ар`єргарду (Я. Вишневецький) на праве крило козацького табору. Ми вважаємо, що головним задумом авторів бойового порядку польських військ було прикриття у поєднанні з табором головних сил з флангів і тилу. Тобто Я. Вишневенькому. С. Лянцкоронському та війську, що залишилося у таборі, відводилася роль ар`єргардів (тилового прикриття). Про це свідчить і їх фронтальна орієнтація, яка була спрямована не на ворога, а у простір між головними силами і табором. У цьому задумі була врахована татарська тактика охоплення ворога з флангів і тилу та глибокого рейду по його бойових порядках. Це татари успішно продемонстрували піл Зборовом 15 серпня 1649 р. і навіть 29 червня тут, під Берестечком. Але у зв`язку з тим, що татарське військо 30 червня використовувалося тільки для підтримки бойових дій української піхоти, задум бойового порядку польських військ не був повністю реалізований. Спроба татарської кінноти вийти на правий фланг української армії через ворожі бойові порядки була зупинена артилерією польських головних сил під командуванням Яна Казимира.

Розглянемо динаміку бою 30 червня 1651 р. під Берестечком [4, С. 106-109.].

Зранку 30 червня польський король Ян Казимир вивів своє військо з табору і побудував його у згаданий бойовий порядок. У таборі на шанцях залишено невелику частину піхоти. Одночасно наказано спалити мости через ріку Стир, які з`єднували табір з лівим її берегом, позбавляючи шляхту можливості втечі. З боку Б. Хмельницького на полі бою стояв тільки Іслам-Гірей III з невеликою частиною війська. Ще вчора, 29 червня, він зайняв пагорб, який був навпроти правого флангу польського війська. Через деякий час у пелені туману польське військо почуло образливі викрики на свою адресу, які наближались, а потім поширилися по всьому фронту і раптом затихли. Це прибуло козацьке військо під захистом табору з возів і почало ладнати його до оборони. Його бойовий порядок ми розглянули.

Минав час, уже була 15-та година дня, а бій не розпочинався. Стало зрозуміло, що Б. Хмельницький не збирається його розпочинати, і тоді Я. Вишневецький за дозволом короля розпочав атаку. Йому вдалося частково розірвати ще не завершені козацькі та селянські укріплення, але козацька піхота при підтримці татарської кінноти перейшла у контратаку, відкинула Я. Вишневецького і почала громити його бойові порядки, тобто лівий фланг польського війська. Для закріплення успіху хан, спостерігаючи це з пагорба, кинув на допомогу додаткові сили татарської кінноти, але вони не змогли через захаращеність поля бою військами, обстріл з боку поляків та заболочену місцевість вийти на правий фланг українського війська і повернулися назад. Отже, була втрачена можливість почати розгром польської армії. Король зрозумів, що ситуація вкрай небезпечна, — відокремив від лівого флангу головних сил німецьку піхоту, направив її на допомогу Я. Вишневецькому і скерував вогонь своєї артилерії на його підтримку. Щоб перешкодити підтримці Я. Вишневецького піхотою, татарське військо двічі атакувало лівий фланг короля. Але козацьку контратаку за допомогою німецької піхоти вдалося відбити. Пересвідчившись, що атаки на козацьке військо — справа неперспективна, король розпочав головними силами наступ на пагорб, зайнятий татарами, обстрілюючи їх з восьми гармат, заряджених мушкетними кулями. Він наказав С. Лянцкоронському (праве крило, авангард) підтримати його наступ, але останній, побоюючись козацької засідки у сусідньому лісі, не зрушив з місця. Хан двічі кидав у атаку татарську кінноту (якої, очевидно, у нього було мало. — І.С.) й обстрілював короля з двох гармат, але наступу польського війська зупинити не зміг. Чотири татарські ядра пролетіли біля Яна Казимира, одне з них пошкодило йому коліно. Польська артилерія спрямувала вогонь на командний пункт Іслам-Ґірея III, на якому майорів білий прапор. Від артилерійського пострілу у безпосередньому оточенні хана впав його родич — султан Амурат. Є припущення, що він впав головою у бік, протилежний розташуванню ворога, і це було сприйнято як знак Аллаха про негайний відступ. Та як би там не було, але хана, його оточення та все військо раптом охопив такий жах, що вони кинули все і почали рятуватися втечею. Декілька татарських полків прикривали цю втечу, але й вони почали відступати. Ханський прапор, булава і всі його особисті речі стали трофеями польської шляхти. Очевидно, смерть Амурата була для Іслам-Ґірея III тією останньою краплиною, яка переповнила чашу страху перед Богом за скоєне.

Після втечі кримськотатарського війська з-під Берестечка для Б. Хмельницького битва була вже програна. Втративши кінноту, українська армія опинилась у становищі, в якому вже перебували козацькі повстанські армії протягом 1591-1638 рр. їх бойові дії з польським військом, яке мало тактичну перевагу над повстанцями в ударній силі своєї кінноти, відбувалися за відомим сценарієм: облога козацького табору, видача керівників повстання, розправа над повстанцями. За цим сценарієм 1 липня розпочалася облога українського війська польською армією під Берестечком і завершилася 10 липня 1651 р.

Б. Хмельницький, доручивши командування військом Ф. Джаджалію, разом з І. Виговським та невеликим загоном охорони негайно виїхав за ханом, аби умовити його повернутися на поле битви. Коли хана наздогнали, то він не тільки не повернувся, а й ніби захопив у полон Б. Хмельницького і повіз у напрямку Криму.

Фантастичними і тенденційними вигадками, створеними в оточенні Б. Хмельницького, назвав М. Грушевський інформацію про полонення кримським ханом українського гетьмана. На думку історика, насправді Б. Хмельницький перебував у хана недовго і стільки, скільки сам хотів [17, С.306]. Ми не тільки погоджуємося з думкою М. Грушевського, а й вважаємо, що можлива навіть імітація полону.

Виникає відразу ж закономірне запитання: для чого це зробив Б. Хмельницький? Відповідь може бути лише однозначною — аби провести перегрупування військ з-під Берестечка до Білої Церкви і певним чином уникнути осудження простого народу. Адже йому не поясниш, що без татарської кінноти бойові дії під Берестечком приречені і що треба негайно готувати сили, аби зупинити ворога на рубежі Білої Церкви.

Розглянемо хід подій у перші години та у наступні дні після втечі 30 червня 1651 р. татарського війська з поля бою під Берестечком.

Як відомо, 30 червня 1651 р. бій під Берестечком розпочався близько 15-ї год. Після двох-трьох годин бою татарське військо кинулося тікати, орієнтовно це сталося близько 18-ї год. Рухаючись з максимальною швидкістю вершника (до 12 км за год.) і міняючи коней, хан до середини ночі за сім-вісім годин подолав майже 100 км, опинився біля Ямполя і зробив тут коротку зупинку. Вже згадуваний С. Савич повідомив, що саме там наздогнав і розшукав хана Б. Хмельницький [12, С.132-136]. Наздогнати хана раніше, на марші, як припускають деякі дослідники [4, С.110], було нереально. Він рухався із швидкістю, недосяжною для Б. Хмельницького, і не мав клейнодів, що ускладнювало його розшук. Очевидно, хан погодився спробувати зупинити відступаюче форсованим маршем по шляхах і степах кримськотатарське військо, але це можна було зробити лише на головній переправі Чорного шляху серез ріку Случ — Росоловецькій, що біля Старокостянтинова. На світанку (сонце зійшло о 5 год. 50 хв.) Б. Хмельницький та Іслам-Ґірей III рушили форсованим маршем і у першій половині дня 1 липня прибули до Старокостянтинова, подолавши відстань близько 80 км. Зупинку і збір частини війська, як свідчить С. Савич, було здійснено, але, за його ж повідомленням, враховуючи виснаження коней від голоду й екстремального маршу, а також фізичне і моральне виснаження особового складу, хан і Б. Хмельницький були вимушені відмовитись від задуму повернення війська у район битви, оскільки воно було небоєздатне. Під час цих заходів Б. Хмельницький завербував до себе на службу 2 тис. татарських воїнів [1, С.607]. Таким чином був сформований загін особистої охорони гетьмана та його штабу. Закономірно, що в умовах, які склалися, Б. Хмельницький не міг будь-кому довірити своє життя і долю справи, яку він розпочав. Ситуацією могли скористатися не тільки вороги, а й його опозиція, звинувативши в зрадництві і заарештувавши. Очевидно, тут, під Старокостянтиновом, хана наздогнав лист М. Потоцького, в якому він вимагав видати Б. Хмельницького, а також погрожував розграбувати Крим за вторгнення кримськотатарського війська у володіння Польського королівства [1, С.569-570]. Подальші події свідчать, що Іслам-Ґірей III та Б. Хмельницький домовились, що перший зупинить татарське військо на Синіх Водах на чолі з візиром Сефер-Ґазі-аґою [1, С.587] і повідомить про це другого, який буде чекати цієї звістки у Паволочі.

Аби визначити, коли і куди виїхав Б. Хмельницький зі Старокостянтинова, звернемо увагу на те, що 17 липня 1651 р. він перебував під Білою Церквою і підписав наказ для полковників цього регіону [6, - С.220]. Отже, 16 липня він був у дорозі (відстань між Паволоччю і Білою Церквою — 50 км). Відомо, що у Паволочі він перебував протягом трьох днів [1, С.596-597], тоді це 13, 14 і 15 липня. Саме у ці дні й були розіслані універсали, котрі оголошували збір війська до Маслового Ставу та Білої Церкви [1, С.585].

За повідомленнями джерел [6, С.668], Б. Хмельницький 9 липня перебував у Любарі (відстань до Берестечка 210 км), а до цього у Грицеві (відстань до Берестечка 170 км), на шляху, що йде від Берестечка на Паволоч, де, очевидно, прагнув з`ясувати долю свого війська та зустрічав його підрозділи, які виходили з оточення, і призначав їм район зосередження біля Білої Церкви. Щоб прибути до Паволочі 13 липня, він вирушив з Любара не пізніше 10 липня (день припинення бойових дій під Берестечком), подолавши відстань 140 км. У Грицеві він перебував до 7 липня, прибувши туди не пізніше 4 липня, оскільки зранку цього дня, як буде показано далі, почався за його наказом відступ української армії з-під Берестечка. Отже, з-під Старокостянтинова до Грицева Б. Хмельницький вирушив 3 липня (відстань 40 км) і перебував тут 4, 5, 6 і 7 липня.

Позаяк його супроводжував двотисячний татарський загін, то цілком закономірно, що у його оточенні були і чотири татарські мурзи — командири полків (по 500 чоловік у кожному), про яких повідомляється у джерелах [1, С.585, 596]. Б. Хмельницький попросив міщан Паволочі допомогти йому коштами. З виділених ними грошей (3 тис. золотих) він негайно виплатив найнятому татарському загонові — чотирьом мурзам [1, С.596] (мурзам по 200 талерів і рядовим — по 20) [1, С.607]. Останнє відбилося у джерелах як викуп Б. Хмельницького з неволі [1, С.585].

Розрахунки свідчать, що кримськотатарське військо було зупинено, згуртовано і не пізніше 11 липня зосереджено на Чорному шляху біля Чорного лісу, а у Паволоч до Б. Хмельницького не пізніше 14 липня прибули вже посланці від хана з повідомленням про готовність союзників вируши