До уваги пропонується список генеральної старшини та бунчукових товаришів, складений влітку 1736 року у Генеральній військовій канцелярії. Цей список вже відомий науковцям, але його археографічна публікація робиться вперше. Сподіваюсь, він стане у нагоді науковцям, які досліджують старшинську верству Гетьманщини та бунчукове товариство зокрема. Список є частиною більшої справи (ЦДІАУК. – Ф.51. – Спр. 5355). Він розміщений на аркушах 35-38, написаний тогочасною російською канцелярською мовою з українізмами, розбірливо. Підпису канцеляриста, котрий уклав документ, немає. З метою більш раціонального використання місця прізвища бунчукових у публікації розташовані в дві колонки, хоча в оригіналі – в одну.

Досить суттєвими в контексті козацько-османських стосунків виглядають взаємини запорожців з Азовом — могутньою фортецею, що виконувала роль форпосту турецької політики відносно Москви, війська Донського, Північного Кавказу. Проте наявність у гирлі Дону цієї твердині помітно зачіпала й військово-політичні інтереси Запорожжя. Позаяк в означену добу взаємини запорозьких та донських козаків з обопільної потреби упостійнюються, набувають розмаїття проявів, значно впливають на перебіг історичних процесів у регіоні. Запорожці розглядають Дон як територію, куди можна відійти в кризові для свого існування моменти, здебільшого після невдач антипольських повстань на Україні, розраховують на військову допомогу донців у протистоянні з Польщею, турками, татарами, зрештою постійно прагнуть використати й використовують Дон в якості запасного комунікативного засобу для здійснення морських походів. Азовці ж своїми агресивними діями часто-густо перетинали вихід у море, чим ускладнювали реалізацію козацьких задумів та найголовніше безпосередньо загрожували існуванню донського козацтва, цього стратегічного союзника запорожців.

Написання даних листів припадає на період з 1611 по 1633 р. П`ять документів вийшли з козацького середовища (авторами трьох є гетьмани Богдан Конша та Тимофій Орендаренко, по одному написали полковник Матвій Ширяй та козак Криштоф Бокрицький), а шостий був адресований козацькому полковникові Путивльцю. Даних про згаданих осіб обмаль, а Ширяя ста Бо-рицького й взагалі не згадують дослідники, навіть Д. Яворницький.

Як і коли гральні карти потрапили до Європи, теж доконче невідомо. Більшість авторів вважають, що європейці запозичили карти з арабського сходу і сталося це, мовляв, не раніше хрестових походів [6, c.3]. Аргументом тут слугує одне з перших європейських документальних свідчень маляра й хроніста з італійського міста Вітербо Н. Кавелуццо в 1379 р.: «Заведена в Вітербо гра в карти, яка походить з країни Сарацин (de Saracinia) і названа сарацинами «наіб» (naib)

Поряд з широко відомими публікаціями про Петра Калнишевського, які побачили світ наприкінці XIXстоліття і були своєрідною даниною пам'яті запорозькому козацтву національно-патріотично налаштованої інтелігенції, П.С.Єфименка, Д.І.Яворницького, Ф.Ніколайчика, В.О.Біднова, значно доповнили і «рельєфніше» окреслили постать кошового отамана науковії розробки сучасників, починаючи від Н.Д.Полонської-Василенко, Г.Г.Фруменкова, Л.З.Гісцової до молодих істориків сьогодення, гідне місце серед яких займають публікації В.В.Грибовського.

Незрозуміло також, чому зі всієї старшини покарали саме цих трьох чоловіків, а всі інші залишились вільними і могли відносно спокійно жити далі. Відповідей на ці питання немає не тільки в історичній літературі, але й у відомих на сьогоднішній день історичних джерелах. Тому будь-як згадки про ці події, спроби їх реконструювати, а також роздуми на цю тему нам здаються доречними.

Не викликає заперечень той факт, що Дніпро та його припливи відігравали неабияке значення у житті України. Ще з давніх часів тут було розвинуте рибальство, а водними шляхами просувалися численні торгівельні каравани. Майже усі воєнні походи здійснювалися з використанням човнів, потрібних для переправ та просування по воді.
Судноплавство по Дніпру вже в середині XVII сторіччя набуло високого професійного рівня, про що свідчить багатий документальний матеріал, насамперед опис підготовки та проведення морських походів козацької доби, питання стратегії і тактики ведення запорожцями-мореплавцями бойових дійна морі

Легковажна „Єлизавет” була гідною донькою Петра Великого, тож у своїй політиці щодо автономій козацької України, вдаючись до певного загальмовування інкорпораційних процесів в 40-х рр. XVIII ст., вона просто готувала ґрунт для нового інкорпораційного наступу, який її уряд розпочав у 50-х рр. XVIII ст. Наведемо кілька прикладів. Єлизаветинський уряд йшов на відновлення інституту гетьманства, але одночасно відмовлявся затвердити кодифікацію українських законів – „Права, за якими судиться малоросійський народ” – та вдавався до скасування у 1754 р. митного кордону між Гетьманщиною і великоросійськими губерніями. Вдало відзначаючи в такий спосіб, на думку С.М.Соловйова, 100-річчя з часу приєднання „Малоросії” до „Московії” [5, c.200]. Імператриця відкидала надто рішучі проекти київського генерал-губернатора Леонтьєва щодо реорганізації Війська Запорізького низового за зразком донської козаччини у 40-х рр. XVIII ст. з тим, аби року 1753 власним розпорядженням спробувати скасувати процедуру виборності січової старшини та санкціонувати урядову колонізацію Запорізьких „Вольностей”.

В усьому розмаїтті державно-правових аспектів існування української автономії XVII – XVIII ст. нас наразі цікавить адміністративна територія та адміністрація українського козацького полку як структурного елементу форми держави. Тобто, форма державно-територіального устрою “Війська Запорозького” є об’єктом нашої студії. Предметом же – полк і сотня з їхніми структурними компонентами: населеними пунктами і урядовцями-адміністраторами. Безпосередньо у цій статті розглянемо Миргородський полк в адміністративно-територіальному та урядовому аспектах як один з найстаріших і найважливіших компонентів козацько-гетьманської автономії.

Мігруючи до причорноморських степів, ногайці опинялися у специфічній ситуації, що певним чином різнилася від умов урало-волзького межиріччя, — території, де вони сформувалися як етнос і де склалася їхня потестарна організація, представлена Ногайською Ордою. Звісно, південне Поволжя становило одну з локальних фронтірних модифікацій. Хоча ногайці були там цілком самостійним учасником геополітичної гри, сфера маніпуляцій яких охоплювала Західний Сибір, Центральну Азію і Північний Кавказ. У Північному Причорномор’ї у той час набирав сили інший центр політоґенезу і осередок тяжіння пізньокипчацьких номадів — Кримське ханство. Це державне утворення, на відміну від Ногайської Орди, з самого початку оголосило себе наступником Золотої Орди і виступило проти легітимності влади ногайординських біїв. Потрапивши на його територію, ногайські колективи різної величини мусили вливатися до його потестарної системи, займаючи в ній підпорядковане становище.